У себе в спальні, вже побажавши всім на добраніч, Арон присів на краєчок ліжка і, нахиливши голову, роздивлявся свої руки, затиснуті між колін. Він почувався зрадженим і безпорадним, закутаним, як пташине яйце, у вату батьківських сподівань щодо нього. Він не усвідомлював сили цих сподівань і не знав, чи стане йому снаги подолати цю м’яку наполегливу силу. Думки в нього розсипалися. Будинок здавався холодним і сирим, і Арон тремтів. Він підвівся і тихенько прочинив двері. Під дверима Кела була смужка світла. Арон постукав і увійшов, не чекаючи на відповідь.

Кел сидів за новим письмовим столом. Він щось робив з китайським шовковим папером і рулоном червоної стрічки, а коли увійшов Арон, поспіхом прикрив щось у себе на столі великим аркушем промокашки.

— Подарунки готуєш? — усміхнувся Арон.

— Так,— відповів Кел без подальших пояснень.

— Можна поговорити з тобою?

— Авжеж! Заходь. Говори тихіше, бо інакше прийде тато. Він ловить кожну мить з тобою.

Арон сів на ліжко. Він мовчав так довго, що Кел запитав:

— Що трапилось? У тебе проблеми?

— Ні, не проблеми. Просто хотів з тобою поговорити. Келе, я не хочу повертатися до коледжу.

Кел різко повернув голову:

— Як не хочеш? Чому?

— Мені там не подобається.

— Ти ще не сказав про це татові, ні? Він страшенно засмутиться. Мало того, що я не хочу вступати до університету. А що ти збираєшся робити?

— Думав, може, узятися за наше ранчо.

— А як же Абра?

— Вона давним-давно мені казала, що їй це до вподоби.

Кел уважно дивився на брата.

— Ранчо здане в оренду.

— Я думав про це.