— Приємного?

— Можливо. Сподіваюся, ти це сприймеш саме так.

— Ти говориш серйозно.

— Справа серйозна.

— Коли тобі треба повертатися?

— Тільки в неділю увечері.

— У нас купа часу. Я теж маю тобі дещо розповісти. У нас є завтра, а ще п’ятниця, субота і майже вся неділя. Нічого, якщо ти сьогодні до нас не зайдеш?

— Чому?

— Я тобі потім скажу.

— А я хочу знати зараз.

— Розумієш, у мого батька тепер один з його вибриків.

— Проти мене?

— Так. Я не зможу прийти до вас завтра на обід, але я не їстиму вдома багато, тож перекажи Лі, щоб він залишив мою порцію.

Арон ніяковів. Це відчувалося і в тому, як він випустив її руку, як він мовчав, як дивився на небо.

— Не варто було мені говорити про це сьогодні,— сказала Абра.

— Навпаки, саме варто. Скажи мені правду. Ти досі хочеш бути зі мною?

— Так, хочу.

— Тоді все гаразд. Зараз я піду. Поговоримо завтра.

Він залишив її на веранді, ледь торкнувшись у поцілунку її вуст. Абру образило, що він так легко погодився піти, а потім вона гірко посміялася з себе самої, що попросила, але образилася, коли її прохання було виконано. Вона дивилася, як він стрімко йшов у світлі вуличного ліхтаря. «Я, мабуть, з глузду з’їхала,— подумала вона.— Уявляю казна що».

2