Лі витер руки і налив кави собі й Келу.

— Що скажеш, як Арон?

— Та нібито добре.

— Тобі вдалося з ним поговорити?

— Ні,— відповів Кел. Так простіше. Лі схотів би знати, про що йшлося. Це не день Арона. Це день Кела. Він викарбував цей день для себе, він так на нього чекав. Він хотів свята для себе.

Увійшов Арон, очі його були ще затуманені сном.

— На котру годину ти плануєш обід, Лі?

— Не знаю — на пів на четверту або на четверту.

— А можна о п’ятій?

— Гадаю, можна, якщо Адам погодиться. А що?

— Та просто Абра не зможе вибратися раніше. Я хочу викласти батькові один свій план, і треба, щоб вона при цьому була.

— Думаю, це цілком можливо,— сказав Лі.

Кел різко підвівся і пішов до себе в кімнату. Він сів за стіл, ввімкнув настільну лампу, і його аж тіпало від тривоги й обурення. Як легко, без жодних зусиль Арон краде у нього його день. Тепер це буде день Арона. Раптом йому стало пекельно соромно. Він затулив очі долонями і промовив:

— Це просто заздрість. Я заздрю. Я — заздрісник. Ось хто я такий. Заздрісник. Я не хочу заздрити.

Він повторював це знову і знову: «Заздрісник — заздрісник — заздрісник»,— ніби визнання цього факту здатне було його знищити. Після цього Кел продовжив самопокарання.

— Навіщо я даю батькові гроші? Для його задоволення? Ні. Для свого власного задоволення. Віль Гамільтон так і сказав — я хочу його купити. У мене немає і крихти порядності. Я отут сиджу і корчуся від заздрості до рідного брата. Треба дивитися правді в очі.

Він хрипко прошепотів сам до себе:

— Треба бути чесним. Я знаю, чому батько любить Арона. Тому що він схожий на неї. Батько ніколи не зможе її забути. Можливо, він сам того не знає, але це так. Цікаво, чи він те розуміє? Тому я заздрю також і їй. Чому б мені не забрати свої гроші й не виїхати звідси? Ніхто за мною не сумуватиме. Дуже швидко всі забудуть про моє існування — всі, крім Лі. Не знаю, чи любить мене Лі. Можливо, не любить,— Кел притиснув до лоба кулаки.— Чи доводиться Арону отак боротися з собою? Навряд чи, хоча звідки мені знати? Я міг би спитати його. Але він не скаже.

Кел розривався між злістю на себе і жалем до себе. А потім вступив новий голос, який промовив холодно і зневажливо:

— Якщо ти такий чесний, то чому ж не зізнаєшся, що отримуєш задоволення від побиття, що ти його сам собі влаштовуєш? Оце буде правда. Чому б просто не бути собою і не робити те, що робиш?