Тварини з вивченою безпорадністю також мають когнітивну проблему — викривлене сприйняття навколишнього світу і уявлення про нього. Коли вони зрідка намагаються щось зробити, то навіть не можуть проаналізувати, вдала ця спроба чи ні. Наприклад, якщо посилити зв’язок між спробою дії та винагородою, нормальна реакція щура у відповідь теж посилюється (інакше кажучи, якщо щур щось отримує за свої старання, він продовжить старатися). На противагу, якщо посилити зв’язок між рідкісними спробами безпорадного щура щось вдіяти та винагородою за ці спроби, це не матиме майже жодного впливу на реакцію у відповідь. Селігман вважає, що так відбувається не тому, що безпорадна тварина з якихось причин не зрозуміла правил завдання, а тому, що насправді навчилась не звертати на це увагу. За логікою, такий щур мав би думати так: «Коли я отримую удар струмом, я абсолютно нічого не можу вдіяти. Відчуття жахливі, але це ще не кінець світу. Ще не все втрачено». Натомість він думає так: «Я нічого не можу вдіяти і ніколи не зможу». Навіть коли він отримує можливість контролю і впливу, щур їх не сприймає. Це дуже схоже на людей у депресії, для яких склянка завжди напівпорожня. Як підкреслює Бек та інші когнітивні терапевти, основна суть депресії полягає в тому, що людина концентрується на одному негативному явищі і робить з нього перебільшені узагальнення, когнітивно викривлюючи навколишній світ.

Тварини з синдромом вивченої безпорадності мають ще одну рису, властиву також і людям у глибокій депресії. У щурів виникає аналог людської дисфорії — вони перестають вилизувати себе і втрачають інтерес до сексу та їжі. А небажання щура навіть вдатися до спроб боротьби із несприятливими обставинами є аналогом психомоторної загальмованості.^[96] У деяких випадках вивченої безпорадності тварини навіть завдають собі болю та каліцтв, кусають самих себе. Також проявляється багато вегетативних симптомів — втрата сну і порушення архітектури сну, підвищений рівень глюкокортикоїдів. Що ще серйозніше, у таких тварин можуть вичерпуватися запаси норепінефрину в певних частинах мозку, тоді як антидепресанти та електрошокова терапія пришвидшують одужання від синдрому вивченої безпорадності.

Вивчена безпорадність властива гризунам, котам, собакам, птахам, рибам, комахам та приматам, включно з людьми. На диво незначна неприємна ситуація неконтрольованого характеру може змусити людину опустити руки і стати безпорадною. Під час одного дослідження Доналда Хірото студенти-волонтери були змушені слухати голосний шум, але одна група могла цьому запобігти, а інша — ні (як у всіх дослідженнях такого виду, дві групи зазнають дії стресогенного чинника однакового обсягу та інтенсивності). Після цього волонтерам дали завдання, правильна відповідь на яке дозволяла вимкнути голосний шум; група, яка раніше не могла вплинути на рівень шуму, була менш успішною у виконанні завдання. Безпорадність може поширюватися навіть на виконання простих завдань, які не викликають негативних емоцій. Хірото та Селігман провели повторне дослідження знову ж таки із чинниками контрольованого та неконтрольованого шуму. Виявилося, що група, яка не могла впливати на рівень шуму, гірше впоралась із розв’язанням простих словесних ребусів. Людина може опустити руки і під дією набагато менш виразного стресогенного чинника, ніж неконтрольований голосний шум. В іншому дослідженні Хірото та Селігман дали волонтерам завдання обирати гральну карту певної масті згідно з правилами, які вони мали дізнатися під час експерименту. Одній групі розповідали зрозумілі правила, а другій — незрозумілі (масть карти обиралась у довільному порядку). Після цього друга група показала гірші результати у виконанні простого завдання. Селігман та колеги також продемонстрували, що невирішені завдання сприяють виникненню синдрому безпорадності в подальших ситуаціях соціального характеру.