Так це все оспіване у незліченних піснях.
«Пускай, мила, ще час, відкрий, душко», – горлає Довбуш.
– Може, спиш ти, серце моє, чи таки не чуєш?
Але з хати долинає лагідний і спокійний голос.
Пісня за піснею повторює цю відповідь:
І якось загадково пісня додає:
А коли Довбуш, попри все, увірвався до хати, куля, що її випустив зі стриха Дзвінка, куля посвячена і зачарована, пробила Довбушеві груди.
І пронизливий писк ласиці, як ніби сміх, чується із глибини хати.
Питають його хлопці, скам’янілі від болю й жаху: чи порубати суку, чи застрілити відьму?
– Облиште, браття, не рубайте, не стріляйте, досить, що мої груди пробиті.
Упав Довбуш і каже занести його під бука, аби там розлучитися з приятелями.
І тут вплітається ще одна – єдина строфа з пісні, яка загубилася. Коли Ксеня бачить, що Довбуш упав, то викрикує:
Відплата за неволю кохання, вдячність долі за зірвані пута. Свобода – кінець.
Але Довбуш сам ще не може повірити, що помирає.
Питає, «чи то гори так си підвищили, чи то ноги так си обтяжили».
Очі йому вже застилає туман. Стоять над ним у розпачі леґіні та, плачучи, питають: