Так у нічній тиші гірського надвесіння охкав старий лісовий дід буркотом хвиль. Стогоном волав, риком здушеного силача груди роздирав, змагаючись із льодами.

Тої ночі Дмитрик уже не вертався до печери. Сидячи на вигині на вододілі, вдивлявся яструбиним оком, вслухався рисячим вухом, вбирав велику школу сонечкової науки, яка його цікавила з дитинства.

Він збіг до джерел Пробійної, товаришки Білої Ріки. Чув там плюскіт краплин. Краплі сочилися, стукали об лід, намагаючись пробитися, випробовуючи силу криги. Потоки пошепки звірялися землі, лизали землю, смоктали і хлептали воду з розтоплених снігів. Потім знову стихали, засинали.

Дмитрик перебіг через широкий хребет полонини на сторону Чорної Ріки. І почув у буркутському потоці під Лукавицями, як кожної миті вдаряли ритмічні шуми, наче у водяному годиннику. А десь там далеко в лісах, на південному боці, потік Попадинець раптово загуркотів кілька разів, ніби з високої вежі вибивав години. По всій Верховині подавали одне одному знаки гукові дзиґарі.

Охопив Дмитрик серцем пісню діда. Обняв думкою всі струмені та потоки в горах. Почав вторувати зеленоволосому старцеві. Він співав Черемошеву співанку, допомагаючи слабким людським голосом батькові вод. Потішав діда, переказував йому, що скрізь діється. І за іменами кликав усі Гуки-струмені.