І, схоже, на цей поклик, коли настала опівнічна година, почали тріскати й гуркотіти крижини. Громом гриміли сніжні засуви, розколені водами. Закипали струмки та ріки. У всій пустинній Верховині заграли Гуки-танцюристи і розспівалися; у відповідь на батьківський стогін і щоб підспівати молодому слухачеві Дмитру, на Пелеховий мотив.

Тоді там не було під верхами гребель, перепон і загат. То ж могли собі гуляти Гуки-потоки вільно, безперешкодно. Адрійко розказує, що навіть гори в ті часи були вищі, бо ще постійно росли. Береги та схили були стрімкіші, а потоки буйніші, ніж у наші часи, і не настільки засипані брилами.

Але ж то весняне гуляння там було!

Весняне море водовертями наповнило всі долини і яри. Лише полонини, мов острови, півострови та рифи, виступали з розбурханих хвиль. Дмитрик повернувся на гору. А коли вранці розігралося сонечко, він радісно споглядав, як море вторує сонечку відблисками; слухав, як гримить і шумить цілий світ. І дивився, як Льодова Баба, попадя плаче, що не заморозити їй відразу світу.