От якби котрийсь красномовець нам розповів, як до цього ті юнаки бралися, яким було їхнє життя у тих зимарках, що кожен із них робив? Звідки взялися ті думи та вимисли, думки і видумки? З якого насіння, з якого коріння це народилося? Гей! Ніхто нічого не знає.

Тільки наш повістун Андрійко, хоч і лисий, який же мудрий, як йому все відомо! Аж страх бере!

Та лиш би не занадто!

Бо такий уже брехун був би вартий, аби йому язик став дуба під шибеницею, якби раптом почав роздуватися і надимати живіт, якби почав переконувати людей, що здатний точно і правдиво щось оповісти про чиюсь самотність. Бо здається мені, що й сама людина навіть про свою самотність небагато пам’ятає, а про насіння та коріння своїх дум нічого не знає.

* * *

Коли вже наближалася весна, очікування і надія навели врешті Дмитрикові до печери гостей. Говорили до нього голоси товаришів, долітали слова дівчат. А також шепотіли обидва Черемоші, говорили і викрикували. Він не міг би присягнути з певністю, чи, може, сам ці слова вимовляв, чи вони йому приснилися, чи справді звідкись до нього залітали. А до голосів додавалися іноді якісь лиця. То старі, то молоді, то похмурі й таємничі, ніби визирали зі смерекової гущавини, то ясні, наче разом із квітками шафрану танцювали. І вже мав товариство.

Якогось дня повіяв гарячий вихор від Чорногори, пригріло сонечко. І Дмитрикові мов крила почали рости. Щось його підхоплювало і гнало, щоб літати полонинами. Він пішов на перевал недалеко від Луковиць. Уже був вечір, коли на полонинах розлили сильній пахощі рожеві квіти куща, званого вовчим ликом, що розцвіли серед снігів. Це полонинські мирти готувалися до весілля весни. І дурманили пахощами, туманили, спокушали – невідомо кого. Вже й земля в лісі почала сльозитися, запахла весною.

Бо ж сонечко всім нашепотіло ту весняну вість. Поскликало до школи всю свою дітвору.

Це в тій школі Дмитрик підслухав такі таємниці, яких ніхто доти не чув.

Бо хто ж у ті часи бував колись навесні у цьому відлюдді?

У лісній темряві йому на мить з’явився – аж страх його пронизав гострою рогатиною від ніг до серця – старець із зеленим волоссям та бородою з бурульок. Зміркував Дмитрик, коли трохи оговтався від страху, що то був сам Черемош. Здалека, з лісової темряви, Дмитрик тоді почув говір Черемошу так виразно, як голоси у своїй печері. Не лише слова і вигуки, а ще й співи та гру Ріки.

Пізніше він згадував їх не раз у житті.

Старий Черемош скликав свій рід, своїх побратимів. Чекав на свої притоки, які дрімали під льодами та сніговими заметами, приспані по ярах, проваллях і лісових нетрях. Мріяв про них, пригадував усіх. І кликав їх, свої Гуки-потоки, щоб розбили, розтрощили зимові кайдани.