Зрозумів Дмитрик, що він уже не такий самий, як був перед тим, і що ніколи таким не буде. Бо, якщо придивитися ближче, то, може, нема за чим сумувати. Увесь цей світ німий сліпий і глухий. Власне, людський і живий світ був тільки такий, як луна отам під Гостовим верхом. Що йому крикнеш, що йому заспіваєш, то тобі повертається. І все це таке саме пусте баяння, висотане лише з його власної нещасної голови, яка сама одна дзвонить і б’ється посеред марноти світу. Так само й людські та інші живі голоси. Неначе промовляють подібно, як ті шепоти й пісні, що їх він чув у святочні весняні ночі. Поки слухаєш, чуєш те, що сам кажеш і що хочеш. А коли мовчиш, коли відвернешся й не дивишся, то хто знає, яка потвора і паскуда за твоєю спиною вишкірює на тебе зуби і пащеку.

А може, все не так?

Може, щойно тепер він ще краще міг дізнатися, яка то вона Льодова Баба, яка її сила! Може, це вона і йому тепер вуха заклала, очі замурувала. Може, і тут, і всюди довкола, досі плачуть усі істоти, стогнуть ті голоси, як старенька неня, як стара ріка. Та льодова відьма замкнула, затиснула, закоркувала всі уста. Серця позаклинала і заморозила, пупки поперерізала ота Баба, що пеленає на смерть.

І морить голодом живу журбу.

Уві сні Баба понакладала Дмитрові болючі пута на руки, важкі кайдани на ноги, а на серце залізні обручі. Смикав він їх і розривав із люттю, і прокидався з криком розпачу та гніву.

І врешті так його виштовхнуло з того набою самотності, наче з великої гармати. Він мчав і рвався вперед, щоб зламати обручі мовчання, видерти ґрати полонинської самоти, розтрощити брами пустельної в’язниці.

Сам не знав, як він опинився біля Голов. Продираючись лісами й оленячими стежками, лякаючи дорогою глухарів, які тріпотіли крилами, наче плахтами, він дістався аж до батьківської хати.

Було раненько перед світанком, зірки вже зблідли, коли з узлісся він побачив, немов верхівки святині, розлогі, розчепірені, вкриті ясним листям стовбури Василюкової буковинки. А поміж ними – вигнуті дахи батьківської ґражди. Далі на північ, високо над Просічним, зеленіла ще більша Шкіндова буковинка. Він знав, що там, де зеленіють два прадавні буки-близнюки, є таємне, заховане у заглибленні джерело та корито-поїлка. І туди по воду приходить чорноока Шкіндова дівчина. Він стояв так і дивився, як на найбільше диво. Коли б узимку на Гостовім або далеко на Чорногорі перед ним з’явився блискотливий драконячий замок у вирі світла, він не дивувався б так сильно, як тепер, коли побачив свою хату й рідні буковинки. Раптом десь унизу, в гаю над Річкою зозуля задзвонила свій перший вранішній сигнал. І відразу ж озвалися співом розбуджені нею дрозди, зяблики та іволги. На мить якимось дивом перегорнулися назад сторінки його долі. Він сам не вірив, що став лісовою людиною. Бо ж так завжди з дитинства слухав ці голоси птахів на світанку. Було йому тепер, як тоді, коли на Благовіщення ходив раненько з татом до церкви аж на Красноїлля. Одну службу відправляли на буковинках і гаях зозулі та малі пташки, а другу – священик із дяком і ґаздами у церкві. Він несміло заходив усередину церкви, осяяної світлом воскових свічок. А тепер зі ще більшою побожністю, хрестячись і піднімаючи руки до сонця, він входив до своєї буковинки. На знак привітання ударяв буки-близнята по стовбурах, наче старих другів по плечах. Входив до своєї оселі, яка, хоч йому і світ перевернувся, стоїть тут, ще не провалилася і не розвіялася, мов туман.