І в наші часи чимало людей годинами дають собі набридати такою балаканиною та співами. Слухають ті байки про опришків, вислуховують терпляче, а часом навіть охоче. Можливо, передовсім заради того, щоби хитро виманити, видобути від такого повістуна одну, важливу відомість. Це ж бо він, старий ведмідь, зуби з’їв на тому, що ходив верхами, бердами та сиґлами. І вивідував, вислуховував про молодців – геть усе (чи не у спілці з чортом). Так що напевно мусить знати, куди поділися ті опришківські скарби. Адже сам він їх не добуде і не проковтне всього! А хто, як хто, але той Дмитро Василюк (це цілий світ знає) мав того, тих скарбів – до лиха! Хай лиш обмовиться, баляндрасник дрантивий! То вже навесні можна буде щось починати: самому піти або й невеличку компанію зібрати, і шукати, нипати, копати лопатою, чеканом або свердлити буровим свердлом. Можна також найняти до роботи кілька бідаків та приблудів, щоб не робити перерви…

Хай лиш розпуститься буковинка.

Гей! Широко на світі! Інакше на серці робиться тоді чоловікові.

У наші часи теж майже щороку збираються навесні такі компанії. Ідуть копати скарби – у великій таємниці. Тоді оживають ті далекі закутки і самотні верхи, ті різні сховки, Довбушеві, Пелехові, Пігулові, Василюкові та інші комори. От тільки біда, що з наших теперішніх людей ніхто не вміє втримати цієї таємниці. Відразу говорять, розказують, і відразу всі знають. А це дуже шкодить. Ті скарби мають таку слабкість, що не люблять розголосу, не витримують балачок. До цього додається ще така складність, що треба добре розплутувати, що такий повістун наговорив. Бо він ніколи відверто не скаже ні місця, ні заклять, ні години не вкаже, ні потрібного посту. Ані не розкаже докладного застереження, як берегтися від проклятих і заплямлених кров’ю скарбів. Завжди тільки щось говорить манівцями, страшить і зачаровує, а часом і поглузувати любить. Робити, трудитися і махати лопатою не хоче, але, якби дійшло до поділу, – то він перший.

І цей нам тепер такого диму в очі напустив і розповідає, що Андрійко.

– Гей! Стій, братчику. Таке враження, що знов народ бунтує. Але він ще щось за тим приховує і …

– Послухайте, люди добрі. Тут вам не панський віденський парламент, ані сейм тих шарапаток варшавських, аби кожен кукурікав і упивався власним голосом, як глухар на токовищі. Це ж бо товариство. Гідне, ґаздівське. Замість так язиком молоти та пусте торочити, дайте ж докінчити, розповісти: як то Дмитрик через те бідування чи з того, що йому дурійка самотності ударила в голову, став опришком. І так дійшов – до великих скарбів …