Ось так, без викрутасів власне і до цих – до цих скарбів договоримося…

І все сумлінно, відповідно до того і не інакше, як сам Андрійко оповідав.

Отож було це саме так.

Навесні, коли на полонині зазеленіла чемериця, якогось дня побачив Дмитрик біля баштової ялини першого гостя з того, живого світу. З того світу, який був для нього ніби забарикадований великою непроникною льодовою стіною зими та самотності. Ніби саме звідти йдучи, приплентався перевальцем з боку Луковиць великий, старий, сірий, майже сивий ведмідь. Прийшов для того, щоб пощипати і покуштувати ведмежої весняної закуски – чемериці.

Спочатку Дмитрик зрадів цьому ведмедеві, бо ж кажуть, що то душа християнська. Голосно до нього закричав:

– Вуєчку, миром! Як ся вам зимувало?

Але старий буркотливий ведмідь-самітник не виказав ані такої радості, як Дмитро, ані навіть жодного здивування. Він легко й обережно піднявся, обпершись передніми лапами об бік ялинового стовбура, похитав ним, подивився на Дмитрика, потім уже радше зі строгим, хоч і звиклим, холодом пройшов коло Попаді. Ще раз оглянувся на Дмитра і, поволі похитуючись, пішов до Гостового шукати чемериці. І більше тут не з’являвся жоден ведмідь.

І хоч той ведмідь ані не змовлявся з мандаторами, ані не тримав побратимства з друзями Дмитра, проте Дмитрика щось ніби вдарило межи очі, ніби відколеним уламком тієї крижаної стіни. Це не був страх, ані втіха. Тільки от що: він знову побачив, що, хоч і не сам-один ходить по світі, відчуває і живе, однак ні він, ні будь-хто інший не може нічого нікому дати, наче замуровані в льодяній коморі. Тепер усі ті думи, пісні, винаходи й науки, всі ті скарби, що він нагромадив за зиму, наче вмить розтанули і зникли. Так, наче тобі сниться, що ти лежиш серед дукатів і пломенистих брильянтів, а вранці прокинешся, сягнеш рукою – а то твердий камінь і старий кожух під головою.

Гірко зробилося Дмитрикові і навіть страшно. Він відчув себе таким самотнім, мов той пломінчик лойового каганця, що горить у темряві на вітрі й освітлює лиш на два кроки. Тріпоче такий пломінь на вітрі, тремтить, утікає від вітру, може згаснути будь-якої миті. Дмитрикові здавалося, що вже він не дочекається полонинського веснування, не побачить людей і тварин, пастухів та маржинки. Він уже не міг ночувати в печері. Потерпав там від задухи. Тоді він у заціпенінні нічого не їв по кілька днів, нікуди не ходив, голови до неба не піднімав. Сидів на ялині, занурений у дрімоту і зажуру, або ходив з опущеною головою навколо башти, щоб зігрітися. Таку біду приніс йому той старий ведмідь. Гей! Чорним дьогтем розлилося то йому по серці.