А от скаржитися йому ніколи й на думку не спадало. Бо ж і виспівував тільки для себе. І знав, що хоч би як він там галасував, ті звуки з підземелля не доходили назовні, на полонину. Хоч би цілі армії прийшли на полонину, Дмитрик їх не почув би. І ніхто також не міг би додуматися, що тут під землею, у льохах, про які забули років, може, й тисячу тому, у цій самоті та бідуванні лісової, печерної людини снуються казки та пісні. Що сидить там молодий золотоволосий співак, похований серед кам’яних руїн, закопаний, засипаний снігом, без слухачів, без слова людського, без іншого голосу, крім співу ватри. І видумує пісні, кпить із кутських переслідувачів, а смертельну Льодову Бабу обзиває.

Коли він переставав співати, глухо було у підземеллі, як на тому світі. Напевно, декому було би страшно, кричав би від жаху, щоб заглушити страх криком. Дмитрик засинав спокійно, вночі кілька разів прокидався і, стиха наспівуючи, підживляв ватру.

Наставав день – тоді Василюк відвалював плиту й вилазив через вирву під ялиною. Видряпувався на великий обледенілий стовбур. Звідти дивився вперед на схід. Мовчки низько кланявся святому сонечкові, тихо посміхався до нього, як дитина, простягав руки і шепотів молитви. Потім танцював на пні на честь сонечка і виспівував: «Сонечко, Ти Сонечко, Божа дитиночко». Далі йшов довгим і широким стовбуром до Льодової Баби, Одокії. Коли йшов так після довгої ночі веселий, привітний і товариський Дмитрик, мабуть, часом мав охоту привітати її сердечно:

– Боже помагай, Бабашко. Як ся тобі жиє на світі? Чи не скуштувала би кулеші, бриндзи чи солонинки? А може, співанки нової послухаєш?

Та коли він побачив її лице, до половини заслонене сніговими хустками, облудне обличчя, глухе і сліпе, знав уже, хто то є: сама зла доля проклята. Давав їй тоді ляща по носі і голосно з неї сміявся. І це йому додавало сили.

Але головною страшною силою Льодової Баби є те, що вона нічого не розуміє. Бо якби щось розуміла, то хоч варто було б з неї сміятися. Бо коли б хоч цей сміх вона розуміла, то й сама б зігрілася. Розтанули б її льодяні покриви, розтанули б і розтеклися. І, може, тоді вона змогла б рушити з заклятого місця. А так стоїть скам’яніла, зледеніла. Нічого не питає, не бачить, усе витримує. І віє без кінця холодом, морозить, умертвляє, втоптує в лід.

Навіть упосліджені, вже від народження збідовані й потоптані нею люди ховаються від виду злої долі, закривають очі та заслоняють голови плахтами, не хочуть вимовити її проклятого імені. Може, тому вже давно її назвали Одокією, що означає «добра з’ява». Але навіть уві сні, коли часом лиш мигне її упиряча тінь, ти стогнеш, чоловіче, і прокидаєшся з криком, спітнілий від жаху.