Так тоді молився Василюк:
Лелю – Сонечко! Серденько лелькове, вітцівське, злотострунне! Сходиш з-за Каменя Писаного, з-за Лелькової гори. Морем сонячним розливаєшся на Синиці – Церкві таємній. Плинеш плаями світлистими над Голови, над хату вітцівську. Ховаєшся за Чорногору.Коли він так відмовляв батьківську молитву, побачив сірі вітцівські очі, згадав голос свого леля. Чи ж кличе його тепер? А може, мандаторські слуги знущаються зі славного старця?
Він знову простягав руки до сонечка і так до нього гаряче промовляв:
Так вітав Дмитрик у день Різдва Господнього Боже Дитя сонечка. І таку мав коляду в зимарці на Льодовій Бабі, коли у селах грали трембіти і скрипки, а люди бавилися гучно та плєсали весело, підносячи топори у танці.
Отак той лисий повістун, Андрійко з Ропи-Урочища (може, щоб помучити людей), набурмотів нам про ту Дмитрикову самотність, що й кутський кат не розсудив би, що тут наплів повістун, а що сам Дмитрик говорив і думав. Та хоч панські суди хваляться, що все знають, але здається, що якби навіть віднайти ті втрачені кутські акти – важко було б розсудити, які пісні Дмитрик справді склав, які винаходи видумав, які молитви відказував і як йому з тим було на душі.
Бо такі то всі ті акти! Чи їм про молитву знати? Недаремно вони називалися «Чорні книги». Це точно означає: чортівські! Видно, бо панами видумані, справжнє панське святе письмо: про шибениці торочать, про кари і катування знають усе точно. Але з життя людського і духу не вловлять. Ані стільки, як подих курки. Сам коломийський гицель краще написав би про своїх псів.
Натомість про багатьох сміливців та опришків віддавна згадують і говорять повістуни, балакуни та різні пустобрехи – без кінця: як то зимку не одну пересиджував у сховках та зимарках тут або там, на тій або на отій горі. А найбільше люблять оповідати, які ж то винаходи повидумували тоді молодці. Бо кажуть: «Там у тих зимарках вони мали багато часу. Тому було їм коли “модувати” та вигадувати і все це практикувати. І також було коли укладати співанки й музику. Хто до чого мав хист». І навіть називають різні такі винаходи: то сірники сіркові такі великі, як лучина, то ручні млинки для зерна, то таємний брильянтовий камінь, що світиться у темноті, як ліхтар, то повітряні змії, то якісь самохідні вози. І відомо, що деякі новації люди від них перейняли, що завдячують ними опришкам. А деякі моди то вони принесли до нас зі світу, з далеких мандрівок. І тому немудро називати всіх опришків пустаками, як то давніше часом говорили. Бо хоч правда – ті винаходи тільки більше до забави, а не до ґаздування, і, може, люди не так за винаходи вдячні, як за пісні – чому ні? Тому й нині їм належить вдячна згадка.