Склав тоді Дмитрик відому сумну пісню про юнацькі кучері:

Він співав пісню про дівчину, яка на міському ринку збирала до хустки стяті юнацькі кучері, розсипані в багнюці. А ще знущальну пісню про кутських гицлів, пісню про воєводу Штефана і про те, як умирав пан Довбуш. Наприкінці – спів про Гуки-потоки, підслуханий від старого Черемоша.

Також розповідають, що в той час Дмитрик «вимодував» драконячі санки. Колись у Кутах він бачив, як вірменські діти запускали при сильному вітрі паперового дракона, або, як то кажуть, змія. І подумав, що можна було б зробити такі летючі санки. Тож довго думав, пробував; із полотна, якого багато мав із собою, зробив крила, прикріпив їх до санчат і ще обладнав їх якимись вітрячками. Приготувавши все це, стежив, куди дме вітер. Тоді з’їжджав на санках по затверділому снігу зі стрімкого схилу Каменця. І – може, й смішно таке повторювати, але так запевняють люди, – Дмитрик на тих санках піднімався у повітря, літав. А коли вітер був сильний, то заносив його навіть униз, на ліси. Вітряки фуркотіли, сани крутилися в повітрі, а Дмитрик приземлявся на вершечку якоїсь високої смереки.

Отакі були заняття й зацікавлення Дмитра Василюкового, за чию голову була призначена ціна мандаторами та губернією.

Перед Різвом Господнім густі тумани тижнями затягали полонини. І дні, і ночі, хоч і місячні, були сірі й непроглядні. Тепер Дмитрик ще більше був відрізаний від усього. Ялина та її розгалуження, величезні сухі гілки, були вкриті памороззю, дерева внизу в лісі покривалися щораз густішим інеєм. Поволі туман почав рідшати, і блакитне світло пробивалося, немов крізь прозорий муслін. На саме Різдво тумани вже розбилися на безмежну блискучу куряву інею. А коли вийшло сонце з-за Долу чорного, Дмитро побачив диво, якого перед тим не бачив ніколи в житті. Сонце виглядало, як яйце, сповите легкими покровами й опонми, наче пеленами. А по цілому небу котилися і ясніли величезні сонячні кола, півкола та круглі веселки. Вони були сполучені з сонячним ядром, наче золотими пучками струн. Коли ж сонечко підійнялося вище, заслонилося на мить, а потім, замість сонця, вийшов великий сонячний хрест, розлився широкими крилами проміння, довго палав на всьому небі, вкритому срібною прозорістю туману й інею.

Тоді Дмитрик побачив у тому знак, що у день, коли народилося Святе Дитя, саме сонце перемінилося.

Він згадав престару батьківську, родову молитву. Упав на сніг, на коліна. Кричав, співав і шепотів молитву, яку відтоді повторював завжди. А кому дано було й у наші часи підслухати, як на високих полонинах туманним ранком пастухи моляться навколішки до сходу сонця – то урочисто виголошуючи старі заклики та закляття, то вільно й довірливо говорячи з сонечком, – той міг почути в їхніх словах ту молитву, ті викрики Василюкового смутку.