А той юначок, хоч його для щастя, як видно, весь світ божий вибрав і благословив, щодня проклятій Льодовій Бабі у машкару споглядав, щодня з неї глузував:

– Вій собі, відьмо-зимнице! То твоя робота. Серця ватри мені не загасиш. Хоч би гинув на цій тут полонині, ще сміятися буду і співати.

І так жодне з них не перемогло другого. Мовчала і студила Льодова Баба, сміявся і співав Василюк. Кожне для себе.

Щодня він виходив до сонечка й до Льодової Баби і доти перебував на полонині, доки було ясно. Коли сніг тверднув, він огортав ноги вовняними капчурами, брав рушницю і ходив далеко полонинами. Оглядав світ. Дивився на широкі котловини над Білою Рікою, на страшні ліси над Черемошем, споглядав на сніжні пагорби Чорногори. І якби хтось у сонячний, сліпучо-ясний зимовий день дивився з Чорногори на Льодову Бабу через сильні скла, то здалека не бачив би, напевно, тих незліченних кольорових крапель і райдужного пилку, викресаних сонцем, але, може, побачив би Дмитра, як гарну червону крапочку, як маленьку зозульку, що повзе по сніжному просторі.

У гарні дні, коли пригрівало сонечко, коли зливи блиску і водоспади світла стікали на білий світ, Дмитрик почувався щасливим і вільним. Не раз собі думав, як би воно було, якби його тоді на Буковці забрали кутські живодери і разом з рештою інших молодиків потягли десь далеко, по гостинцях, по кам’яних дорогах, на в’язничну жовнірську долю, так, як вірмени женуть на заріз стада худоби з полонин. Коли він так собі гадкував, радісний спів сам виривався йому з грудей і плив серед білих просторів, розігрітих сонцем, що іскрилися під сапфіровим склепінням.

«Гой-гоя», – плив спів, наче голос трембіти аж на Чивчин, а луна відповідала у борах над Попадинцем. Що тут зла доля, Льодова Баба, може йому зробити, коли небо оточує його, як великий дзвін, а сонечко розігралося, як серце дзвону.

Після цих днів, сповнених п’янкості, приходили ночі при ватрі. І тоді він знову задумувався над долею хлопців, товаришів, яких забрали у далекі краї, які сохнуть від журби. Він плакав над їхньою жовнірською долею. Оцю пісеньку співав:

Якби тоді Дмитрик уже знав письмо, то всі скелі й камені там на Каменці пообписував би пісеньками, які поскладав тими ночами. Але й так, що придумав, багато чого запам’ятовував, затримував у пам’яті для того, щоби навесні виспівати побратимам та дівчатам. Уже тоді мріяв собі, як навесні засяде на високій царинці, десь на Головах над Шкіндовою буковинкою, серед дівчаток і юнаків. І заспіває. І піде горами, розлетиться, розшумиться пісня, як вогонь. Розмножиться, як занесене вітром насіння. То сміятися, то плакати будуть люди.