А ще інакше тепер, у Василюкові часи, коли розпорошені, затаєні та збідовані молоді втікачі, як налякані голуби, що розлетілися з розбитої соколом зграйки, поволі виринали зі своїх гір та шукали один одного по лісах і полонинах. У ті часи вже не тільки у ближніх горах, але й на пустинній Верховині зимувало, переховувалося багато втікачів, біженців та приблуд, хоч мало ще там було колиб і полонинського господарства. Але зате там було де ховатися у тих просторах, тож нераз вони один про одного не знали, адже навіть дими від ватри випускали надвір спеціальними прихованими кахлями. А тепер навесні не один утік із долів, не один перебрався сюди зі сховків, ближчих до сіл.

На весну по верхах починали з’являтися високі дими – молодецькі знаки та сигнали. Порозумівшись так з полонини на полонину димом ватри, молодики знаходили один одного. Дехто був майже без зброї, а хтось такий хворий, що ледве ноги волочив. Не один живився цілу зиму кулешею без солі або жив із м’яса впольованої дичини. Мало хто був добре чи хоч би тепло одягнений. Бо хоч і мав у хаті досить одягу, не було часу схопити з собою, або ж утратив голову, коли тікав, і нічого теплого не взяв. У чорних просмолених сорочках, із розкуйовдженим волоссям, із сажею на обличчі, на ногах вони мали якісь почорнілі шмати замість капчурів, постоли, покручені від сушіння при ватрі. Однак воліли так бідувати, ніж дати себе зашнурувати у військові гамаші чи в кайданах годувати собою тюремних вошей21.

Сходилися вони повільно, обережно, виглядаючи крізь гущавину жерепу, слідкуючи і загострюючи увагу. Бо хоч пушкарські та військові ровти рідко заходили у високі полонини, і то хіба на якусь сплановану велику облаву, все ж кожен леґінь добре знав цю історію походу шибениць у гори. Знав, що шибеничка всюди чигає, і не мав охоти бігати крізь «ґасю», тобто вулицю з ліщинових палиць, призначених для дезертирів.

Підійшовши ближче, вони тричі перегукувалися, відповідно до пори дня: писком яструба чи пугуканням сови. Побачившись нарешті – оскільки не були знайомі, – вони оглядали один одного довго і пильно, здалека випитували один одного, часом із пістолетом у руці, з пальцем на цинґлі або із занесеною бардкою, зближаючись тільки на відстань польоту топірця. Врешті укладали знайомства і побратимство. Тим часом знайомі сердечно віталися, гучно сміючись, майже плачучи, потискаючи і трясучи руки, безперервно викрикуючи питання та відповіді, граючи на флоярах, танцюючи й вівкаючи, ділячись харчами, тютюном і порохом.

Коли вже утворився цілий рій, починали розмовляти, радитися. Радилися, звідки взяти ватажка. Бо, як бджоли матки, вони потребували ватажка, аби вказав їм, що мають робити з бідою і з силою, зі своєю лісовою недолею і з юнацькою свободою. Багато які з чужих заволоків, були злидарями і не мали у горах родини та побратимів. Натомість інші, хоч і заможні верховинські хлопці, ніколи не висували носа далі від гір, ба навіть дальших гірських поселень уже не знали. Тому такі мали б постійно кружляти коло власної хати, коло власного села. І так, ясна річ, потрапили б до рук пушкарів. Отож ватажок був необхідний. І мусив це бути хлоп не тільки сміливий і сильний, але й бувалий, досвідчений і кмітливий. Було б ще краще, якби трапився чоловік учений, як казали «глибокоукий», або навіть обізнаний у примівках та чарах, із верховинського роду.