Отак сиділи молоді, обдерті вигнанці там високо на полонині Лостун, на захід від витоків Черемоша. І десь там на краю величезних гущавин та лісів жерепу вони випалили собі невеличку полянку біля самої полонини, прилучку. Розклали ватру і пекли над вогнем м’ясо з оленя, якого вбив довбнею мисливець Куділь. І там при ватрі розповідали один одному про свої пригоди та в чинки, про втечу й зимівлю. І радилися, радилися довго про те, який ватажко їм був би потрібний.

Серед полів кукурудзи або серед високих пагонів квасолі влітку часто яскравіють на підгірських городах довгими смугами маки: рожеві, білі, червоні, пурпурні. Одні нерозгорнені, стулені в брості, інші розкриті, простягають кольорові руки, а ще інші – з осипаними пелюстками. Отак яскравіють у людській пам’яті ці спогади про юнаків, хоча вже повмирали їхні внуки та правнуки.

Були там тоді між ними – як переказують – ті славні втікачі з війська: Чупрей! – Куділь! – Лизун!

Хтось може собі подумати, що то якісь незграби, просто собі дезертири. А то були справжні вояки, не гамашеві. Крикни на них, то відразу полетять тобі воювати царів і здобувати міста чи замки, хоч би й сам Царгород.

Ще від осені сидів тут у сховку Мартищук, молодий, майже дитя, але завзятець. Він підстрелив якогось комісара нібито цісарських лісів, високого достойника з губернії. Мартищук був мисливцем, ішов собі лісом, за слідом звірини, сам-один, тільки з рушницею. А пан комісар у товаристві достойників і пушкарів. Мартищук взагалі не шукав зачіпки, але панок заволав:

– Гей же, опришку! Нашим цісарським лісом лазиш і крадеш?

Мартишовий хлопчина відповів, як дорослий чоловік:

– Паночку! Ліс цей божий і людський від первовіку, не твій. Скорше ти злодій, ніж я, ґаздівська дитина!

Тоді панок закричав на пушкарів:

– Голя! Лапайте того зуха! В’язати його!

Таких жартів хлопець узагалі не знав. Стрілив не роздумуючи. І так чудова комісія не вдалася, а Мартишина втік до лісових хлопців.

Ще там був ґаздівський хлопець Дуня з Жаб’я, який надто сміливо нагадував про борг якомусь митному стражникові. Стражник утікав на коні, а Дуня мчав за ним і кричав, що аж цілі Синиці чули: «Не пущу тебе, не пущу, віддай моє!» І, догнавши, вхопив коня за вуздечку. Митник зліз із коня і ударив Дуню гарапником по голові. Але Дуня так його рубонув барткою, що той так і залишився на місці. Це бачило багато людей.

Молодому Булидзі неминуче загрожувала шибениця, бо на храмі в Ясенові – хоч, може, по-п’яному – він співав сороміцькі пісеньки, що висміювали й ображали мандатора і, як казали, самого цісаря Йозефа… І ще вчив тих співанок інших людей.