Біля нього сидів, тримаючи в руці флояру, гарний і спокійний ґаздівський молодик. Високий, худорлявий, трохи кволий, але дуже зграбний, з нахмуреним обличчям та сірими очима. То був Куділь. Чуприну мав стрижену по-військовому. Лише він один зі всіх був одягнений чисто. Мав на собі під кольоровим кожухом червоний каптан, що запинався на петлі та блискучі ґудзики, червоні штани й широкий шкіряний пояс. Руки мав делікатні, видно, що музикант. Весь час він уважно слухав, що говорилося, наче погоджувався. Коли сидів так непорушно, мов замріяний, могло здатися, що він повільний. Тимчасом усі знали, що, окрім Дмитра Василюкового, не було, мабуть, бігуна понад Куділя. Є багато предивних історій про його мисливство і стрілецтво. Одного разу він полював на дика з топором. Перший удар схибив, то ж уже поранений перед тим із пістолета дик, якого загоничі вигнали з гори до яру, де чекав Куділь, повалив його з розгону вагою свого тіла. Але Куділь відразу підхопився на ноги. Летячи і стрибаючи вниз стрімким яром, він догнав дика і поклав його, розтрощивши йому голову топором. Іншого разу, опершись до дерева, він відбився від цілої зграї вовків, убиваючи лісовою бардою одного за другим. І тепер догнав із засідки оленя, що вийшов пастися на полонину, й убив його довбнею – через брак іншої зброї, приготувавши учту товаришам.

Коли переривалися розмови й оповідання, Куділь награвав собі потроху на флоярі. Пробував тони та мелодії, а потім уже грав добре. Всі мимоволі слухали. Солодкі і сумні звуки видобував Куділь із флояри. Він добре вмів грати стару Довбушеву мелодію, похмуру і легку водночас. «Не вода то льодова гримить, летячи зі скелі».

Коли вони так безладно то говорили, то знов притихали, Чупрей вигукнув:

– Знаєте, що вам скажу? Панове молодці! Нехай кожен розкаже, що з ним сталося, як утікав, воював і бідував. А інші хай тим часом слухають. То, може, таким способом побачимо, кого варто поставити за ватажка.

Здавалося, що Чупрей заволодів уже цілим товариством. І, перш ніж хтось зголосився, він почав розповідати про себе. Широко розставивши ноги, він стояв, спираючись на карабін, часом ніжно його погладжуючи:

– Оце є мій кріс. Цісарський військовий карабін. Варто на нього подивитися, то вже все видно, розкажу вам його історію. І мою теж.

Був я – повних сім місяців – у цісарських гамашах. У білому як борошно мундирі, мов гусінь мальована, ходив. Спочатку не хотів утікати ані вириватися з війська. Думав, то бабські забобони і небилиці боятися війська. У хаті в нас небагато жилося, бідно велося. Хай тільки – думав – дадуть мені того кріса в руки. Хай лиш допустять мене до гармати, ого! Того мені вже не відберуть. Ми молоді, ми молодці, ми самі собі зробимо війну, як нас закортить. Чи з турком, чи з сироїдами, чи з самими панами – все одно. Скарбів собі принесу, світу надивлюся, воювання панського, жовнірського навчуся. Гай! Ото їм потім покажу, чи пушкарям, чи мандаторам, як чіпати мене, Чупрея.