Так я собі думав. Але по-дурному.

Бо то, бачте, для нашого чоловіка легше там на споді під землею витримати, в самому пеклі, ніж у тих панських будівлях. Аби ж то на війну випустили! На багнети летіти, на штурми рватися, на укріплення дряпатися. Там перший я, а не якийсь майор чи сам генерал. Що мені гармати? Бачив я, як підгавкує. Най гавкає. Сама з себе гавкати не буде. Тільки гепни добре каноніра, хіба ж то вояк? Уже вона й твоя.

Але вони, ті пси панські й цісарські, замість війни, у темних коморах, по казармах, по кам’яних укріплених кримінальних гофах християнина тримають і мучать. За мурами, за високою огорожею. Світла не видно, ані одного деревця, ані травинки. А з вікна, з тої казарми-катівні бачиш тільки одну голу, сіру стіну.

І що з того, що дали кріс? Файний він, нема що казати, ось як сміється, вишкірює сталеві зуби. А цей булатний ніж із широким писком там називають багнет. Лиш тицьни ним, то і ведмедеві, а не то що мандаторові, кишки випустиш. Але замість того там цілих півроку… – Бай фус, бай фус, бай фус. – Від ранку до ночі, як млин, а не раз і вночі на ліжках – так нас ґзицирують.

Я сам себе не впізнавав. Чи яка гарячка мене жере? Чи чорт мені такі панські штучки показує? Чи, може, я у самого Архиюди на службі? Щоб так із мене, самого Чупрея, ґаздівського молодця, зробити таке бидля. Так, як у швабських краях, на долах, де нема води, пса ставлять у клітку з млиновим колесом, і бідна котюга підскакує щораз швидше і рухає колесом. І так тягне з виваленим язиком, хекає, харчить, а все на одному місці скаче. Аж ноги собі до крові погризе, аж сказиться.

Так і зі мною щось сталося. Замурувало мене. Сам уже не годен тепер сказати. Чи, може, душа кудись собі пішла і здалека придивлялася, а тіло тут стирчало? Виглядає, що так. Слова з уст не міг вирвати. А часом такий на мене сміх нападе. Часом хочу говорити, але мені щось не дає. Сиджу так коло вікна, дивлюся на стіну. Що хто прийде і говорить, я чую, але що сказати – не знаю. Прикладом мене добряче штурхають, курують мене так, помагають, багнетом дзьобають, аби я заговорив. Даремно. Сам майор прийшов. А я не встаю, нічого. Дивлюся на ту стіну сіру, і ще більше мене кортить скочити туди вниз.

Каже він, майор, по-чеськи:

– Ого, вже й того гірська дурійка жере і палить. А шкода. Такий то нещасний, понищений народ ті опришки…

Сам так сказав. І скомандував:

– До шпиталю.

Млявий я був такий, кроку ступити не здатен. І завели мене силоміць кудись до якоїсь невеликої білої хати на два поверхи. Я гадав, що вже на смерть. Хай буде. Одягнули мене в білий смертельний халат. Кінець! Там було наших хлопців немало, кожен так, як я, онімілий і позеленілий, як упир, блимає оком, якби з гробу. А не один кров’ю ригає, аж захлинається.