Трохи далі, навколо шпиталю тягнулася огорожа, високий білий мур. Шпиталь був на другому поверсі, і внизу видно було маленький садочок.

І вже мене щось трохи якби попустило. Наближалася весна. Як за день через вікно на ту траву надивлюся, як росте зелененька, то мені вже ліпше. Вночі мені вже корівки, овечки бачаться. А вранці вже говорив би. Та як увійдуть варти, ті капрали, лапідухи, фельдшери, як почнуть крутитися і шваркотати, кров згортається. Ого! Знову рот замкнувся.

Внизу мешкав вахмістр, службовий у шпиталі, фельдшер це називається, з жінкою, з дітьми. Мали бути їхні Великодні свята, тож вони виносили бети, перини, подушки, коци. Тріпали, чистили й цілий час метушилися в садочку, шваркотали по-німецьки, чорт його знає що. Я все бачив через вікно. Аж раз винесли цілу велику бляху з квітами. Кожна квітка в окремому глиняному горщику.

Було на що дивитися. Квіти біленькі й блакитні. Такі як келишки, подібні на наші зозулинці, але якби ситіші й повніші. А запах який пішов від них! Як мені тим запахом завіяло! Вірте чи ні! Цілком мене покрутило всередині, ніби грім у мене вдарив. І душа вернулася до мене. Увірвалася до тіла, як вітер. Правду скажу, вже я був отут, на високій полонині. Як не крикну, як не зарегочу – ніби кінь Довбушів заіржав у Чорногорі. Як затанцюю, затупочу ногами, заспіваю, як загримочу таким голосом, що аж шпитальні шиби дзвонять:

Скільки там де було наших хлопців, гукнули враз зі мною:

Як оте все почне рухатися, крутитися, сміятися, гудіти й галасувати. Господи! Ніби хтось вогню під них підклав. А я як скочу до сіней, як соплю на себе якийсь грубий плащ – ось він тут. Якийсь півмаруда мав тоді варту. Хотів мене затримати. Як його не свисну в писок. Відібрав йому цей заряджений карабін. Вертаюся до шпитальної цимбри й одним махом, бух! Вискочив через вікно. А вони всі один за одним за мною. Чи здорові, чи хворі, як яблука з мішка, через вікно висипалися. Летимо просто до муру. Але тим часом фельдшер, чини і варти алярм зробили. Доганяють нас коло муру і давай окладати кольбами, лапати, тримати, навіть із муру за ноги стягувати. Могли тих слабших тягнути, але не мене. Двоє якихось напасливих причепилися до мене, то одного кольбою по голові, а другому багнетом у живіт. Кров їх залила, так там і лишилися під муром. Почали їх інші піднімати, мундири розщіпати. А ми тим часом уже на іншому боці. Я летів далі і страшно кричав, сам не знаю що і не знаю нащо. За мною кілька наших хлопців. А хто нас побачив із цивілів, утікав і ґвалтував, що це опришки летять і мордують.