Потім нас іще раз над рікою догнали кінні драгуни. Але я пальнув в одного з карабіна і вже був за рікою в лісі. Обступила нас зелена буковинка.

І по дорозі, тут на Ясенові, я також напасть мав. То вже так колов двох пушкарів багнетом, що іншим відхотілося стріляти.

Мабуть, зо п’ятьох я того паскудства вбив, поки тут опинився.

І було б, як у святому раю, на цій полонині, якби не той живіт, той калюх свинський. Весь час би тільки жер. Цих пару останніх днів так смоктав мене і мучив. Але хай западеться, калюхата віра його! Ліпше тут коріння висмоктувати і кору обгризати, ліпше здохнути, ніж там ковбаси смакувати і медом запивати. Бо це власне їхнє панське право калюхате. За те, що тобі об’їдки кинуть, як псові, вже тебе і в кайдани закують. Але наше право інше. І тому будемо їх гнати, проганяти, а себе, як нема чим, живити лісом. Бо це лише початок полювання. Ми їх, братчики, викуримо, як шершнів, винищимо, випаримо, як комашню.

Ну, а тепер говоріть ви, чи хтось так уміє полювати? Га-га-га! – сміявся, реготав Чупрей.

Хлопці з цікавістю тихенько обдумували розповідь Чупрея.

– Куділю, ти? – мовив далі Чупрей. – Ти ж до полювання найперший. Але чи з тією звіриною вмієш обходитися? Оповідай нам тепер, Куділю.

Куділь хвильку помовчав, потім, дивлячись на ватру, легенько скривився. Сказав:

– Хіба ж то цікава звірина?

І додав:

– Що тут багато оповідати? Як мені там не сподобалося, то я втік. І так уже й було, – закінчив Куділь і знову пробував флояру.

Зате Лизун мав охоту розказувати. Лизун був урівноважений, відкритий і веселий. Говорив жартівливо, легко і безжурно. Любив сміятися, любив, коли інші сміються. Під час його оповідання хлопці сміялися, аж луна гриміла далеко по жерепах.

– Не убив я нікого, – казав Лизун. – Не знав, кого вбити і за що. От! Не моє це діло. Але зате мене витовкли. Ой! Де який кий був, впакували мені в ту мою бідну гузицю. Це – правду кажу – істинний якийсь мученик святий, а не проста гузиця. І якби ж то раз або два! Але постійно. Отак та доля-відьма як до когось причепиться! То вже так його мотлошить, поїдом їсть, ссе, як блощиця.

Скільки кийків, усі на боках, нема на то рахунку. Але були дві головні паради: з бубнами, з генералами, зі всілякою там ослячою шкірою. Ґася це називається, це означає по-швабськи вулиця. Твої товариші стоять у шеренгах, а ти маєш іти кроком крізь цю ніби вулицю. Вони тримають палиці. І мають наказ – мусять добре тебе лупити.

А все це – кажуть – за моє зухвальство. Задок хай терпить за той писок! Ну – і правда – за втечі також. Бо я собі присягнув: ви в цей бік – а я в той.