Біг я раз крізь ґасю. Перед тим, як бігти, викрикнув тим моїм камрадам так, що старшина ціла чула:

– Бий, собача шкуро! Вали! Бо з цього твій тато хліб буде їсти. Ти тут ори мій задок! А твій тато там у хаті гівно в зуби візьме!

То один бив. Бив як слід. Ну що ж? Служба. А інший тільки так махав палицею, аби здавалося, що б’є. Непогані хлопчиська. Рідко коли такий, аби з серця бив. Але над головою їм стоїть Ірод такий з бунчуком стрепіхатим і верещить:

– Лупи, лупи, сучий сину. А ні, то зараз сам підеш через ґасю!

Спухнув мені той задок, мученик божий, як гора. Потім давали мені якісь ліки і прикладали бандажі. То такий у них там порядок і припис. А я, як тільки отямився у шпиталі, вже штудирував, як би знов утекти. Думав собі: поламаєте патики, а дасть Бог ноги свої і всі зуби, а я втечу. Але я ще не дуже мав у тому досвіду. І мене знову впіймали. Он там на Ясенові – ті пушкарі. І били. І в полку знову була ґася. Поплював тоді добряче кров’ю. Усі гори там моєю кров’ю помальовані. Але не таке знов лихо було з тим. Навчили мене розуму. Тепер вже я не втікатиму отак на блінд, навмання! Уже ґзицирку я робив весело, добре – стрій. А в голові постійно мав своє. Все собі приготував. Продумав детально, де вночі йти, а де вдень, де перечекати, де відпочити. Ну, і тут я вже від зими.

Лизун закінчив. Але хоч він оповідав жваво і весело, хоч і слухачі немало насміялися, наприкінці, однак, якась тиша огорнула їх усіх від цієї розповіді. А Лизунові було наче трохи дивно, адже нічого сумного він не сказав.

Але за мить то один, то інший почали його розпитувати про ґасю.

Старий, величезний Клим Бойчук встав, докинув жерепу до ватри, взяв із неї жару до файки. Вперше озвався. Усі стихли, охоче слухали. Клим пахкав довгу мосяжну закручену файку, поправляв жаринки і говорив:

– Розпирає мене за тебе, молодчику. Вибухаю, братчику, коли це чую. Ти, синку, жартуєш, що задок твій святий, а я кажу правду, що ти є хіба чернець і угодник, але не леґінь. Або, може, найпевніше, недоумок якийсь.

Хто б із колишніх, давніх молодців таке дозволив. За давніх часів ніхто не смів торкнути рукою нашого чоловіка. Міг його ошукувати, підходити здалека. А зблизька – зась!

Скажу вам щось і я! Нехай буде! Як тільки настало цісарське право літ тому коло сорока, впіймали і мене до війська. Я і словом ні до кого не обізвався. Зачіпки ніякої не шукав. Але там дали мені якесь чако – чи як та біда називається – на голову. Тоді я вбрав то, як мені було зручно. А якийсь такий вимочений, мукою якоюсь вибілений, офіцерик підходить і хоче штурхнути мені то чако догори. Я був хлоп баштовий. А то офіцерик, бідота, трохи вище пупа мені діставав. І за ніс мене, недоля, зачепив. Ну! То була його остання зачіпка. Розвалив йому кольбою череп. Мозок розлетівся на всі боки. Потому зразу наша фельдкомпанія розлетілася – зі страху. А я без поспіху – що вже там, мав час – в мундирі і з карабіном аж сюди дійшов.