Проте схопити опришків було непросто – чи Василюкових, чи інших, – тому мандатор наказав по порядку ловити і кидати до катівні селян. Щадив тільки тих, котрі разом із пушкарями брали участь у ровтах, що переслідували опришків. Одних він випускав, натомість хапав інших, тримав їх, а найбільше – людей старих, заможних, яких усі поважали. Може, хотів наочно показати мандаторську й цісарську силу. Щораз більше невинних людей не лише ув’язнювали, але й часом катували, щораз більше крові бризкало у тій кутській катівні, як свідчать старі люди.

Та закипіли і зайойкали цілі гори тоді, коли старого Штефанка Василюка також відправили до Кут зі зв’язаними руками, і то за білого дня, щоб усі бачили.

Ще з гори з Просічного на плаю почали збиратися люди і юрбою йшли за Василюком, хоча пушкарі їх відганяли. Поки йшли в діл під Сокільську гору, весь похід  – натовп, що зібрався з багатьох сіл, мов різнобарвна процесія, в якій не бракувало жінок та дітей, поспішав за старцем і пушкарями, невідомо пощо. І то було неабияке видовище. Гарний старець, блакитноокий і сивий Штефан Василюк, високий і стрункий, із сивими бакенбардами, з білими пишними вусами, дуже багато вбраний, із золотаво-чорною м’якою шовковою хусткою на шиї, у високому капелюсі, прикрашеному великими золотими турецькими талярами, поволі їхав верхи на коні, хоча й зі зв’язаними руками; а з усіх боків його оточували пушкарі на конях, одягнені подібно, як опришки, і схожі були радше на особисту охорону, ніж на арештантський ескорт. Так вони і їхали стежкою, що вилася скелями над Черемошем. А позаду тягнувся строкатий і яскравий довгий хвіст зівак та людей, які йому співчували. Коли Штефана Василюка привели перед мандаторські очі, Василюк привітав цісарського слугу люб’язно, доброзичливо і навіть сердечно старовіцьким довгим вітанням. Тягнув і цідив слова поволі, усміхаючись, а часом говорив так голосно, наче кричав у Головах з одного ґруня на інший. Але наприкінці сказав йому гірко і зверхньо:

– Мандаторійо ясна! Шануючи владу, могутність цісаря і вашу – чому ж ви відразу не прислали по ті гроші? Звідки мені, старому, знати, як то кухнями лазити чи під столи скрадатися? З того стільки біди наробилося для вас і для нас через ту одну дурну бербеничку червоних! Дав вам пан цісар, мандаторійо, зарібок чесний, то треба пильнувати, на старість гріш собі якийсь скласти, а не витрати ще робити своєму панові.

Чи то присадкуватий, грубий і засапаний мандатор (який, напевно, не одного старця мав на сумлінні) втратив свій розгін, коли побачив і почув славного ґазду Штефана, чи, маючи намір щось у нього вивідати, відразу хотів змінити тему розмови, – невідомо. Він перервав його промову, але відразу ж пояснив, що казав його привести для того, щоб від нього довідатися: де перебуває Дмитро, чи буває у нього в хаті, що робить і що тепер збирається робити.