Не на все відразу міг відповісти старий Штефанко.

– Де перебуває? Га, та коли він мені не каже. З дитинства ніколи мені не казав – вільний хлопчина. Але що там? Не буду перед вами таїти: якби мені колись і сказав, то навіть вам, мандаторійо, я не міг би того відкрити.

А до хати він приходить не раз, синочок єдиний, і завжди сидить у маминій кімнаті коло груби. А що робить? Найбільше грає та співає. І в буковинках – страх як любить сидіти. Там, видно, раз у раз практикує чари мольфарські. Але що вам з того, мандаторійо-бідако? Каже Дмитрик, що сили ви не маєте і сміливості прийти по нього. То вже так мусить бути, що не маєте, бо я вам доступу до обійстя не бороню.

Одне скажу вам щиро, ясна мандаторійо, ви стережіться того Дмитрика.

Тієї ж миті присутній при допиті заслужений жандарм Брнатцік, який стояв поруч, наблизився до Штефанка, щоб у відповідний момент перервати і придушити небезпечні погрози, а засушений судовий урядник, що сидів при столі, підняв повагом перо, щоб записати їх до протоколу.

Але Штефан тягнув далі повільно, невтомно і лиш понизив голос, ніби розповідав велику таємницю:

– То, мандаторійо, справа така: він сьогодні з паном вашим цісарем не в ладах, так ніби воює. А завтра, га, завтра може бути і в побратимстві. І буде вам біда. Нащо тобі за службу покутувати, сиротино? Бо вони, ті вояки, то завжди так між собою. Я дещо про це знаю. Але цить, усього мені казати не можна.

Одначе ті таємниці мандатора якось не цікавили. Він тільки запитав наприкінці про спільників Дмитра, чи знає їх і скільки їх є. Старий розвеселився:

– А що ж це ви, братчику-мандаторійо, пісні не знаєте, що лунає по царинках і полонинах? Та ж усі гори має за спільників. Кожен, кого зустрінете, то його спільник. Хай лиш виступить Дмитрик, усі ваші ровти розлетяться і за ним підуть.

Отак усюди співають, і всі це знають. Але ви таки мені вірте, мандаторійо, без нього – це все пусте, сама піна. Це тільки він, мій соколик, вояк єдиний, найперший чарівник! Жодних цісарів на землі не боїться.

І тоді, як оповідають, зустрілися очі мандатора з очима жандарма Брнатціка, а потім вони обоє значущо подивилися на дрімаючого судового урядника. Грізно заскрипіло перо, і вперше лягла на папір Василюкова пісня, у юстиційному протоколі. Задоволені були урядники, задоволено посміхався Штефанко Василюк. І, вважаючи, що вони порозумілися, він додав наприкінці:

– Виходить на мій розум, мандаторійо, синку! Візьміть уже ту бербеничку! П’ять років нерушена стоїть, ціленька. Дмитро про це знати не буде, бо, мабуть, розгнівався б. Але пан цісар, може, зрадіє, що його слуга, ясна мандаторія не тільки клопотами годується, але й зарібок має. І вже дайте спокій тим вигадкам, тим голодним пушкарям із роззявленими ротами. Хай уже тут раз буде спокій і згода. Будемо побратимами – я, старий, тут із вами, мандаторами, а мій Дмитрик із паном цісарем… І не скупіться. Тим ото челядникам капніть пару червоних…