Та ж сама велика імперія, що сягає коренями Риму, яка повалила і поглинула впродовж кількох десятків років бунтівних пастухів, через сто років, сама підірвана й переможена, безслідно зникла з подальшої історії людства, хоча зовсім не була найбільш нелюдською. Можна порадіти: дістанеться кожному і всім. Та, може, кривда полягає в тому, що всю історію, що її називають загальною, записали лише переможці, і це єдине, що в будь-якому разі залишиться після них? Так видається тому, хто не догледів терпляче до кінця, вводячи себе в оману, що людина-переможець є всезагальною, а тому нездоланною, як біс. Щоб підтримувати такі облуди, переможці дозволяють – а часом наказують – якомусь із недобитків переможеного племені закарбувати історію його поразки, а передовсім те, що поразка була неминучою і справедливою. Так, як колись дозволили літописцеві Йосифові, який прозвався Флавієм. Він записав не історію свого роду, а лише хвалу і правоту переможців.

А зрештою – принаймні, так здається, – що б зашкодило імперським і всезагальним переможцям виставити переможених на видовище в цирку, великодушно, тобто так, щоб ті самі себе грали й відстоювали свою правоту, навіть посмертно славили її. Переможці цього не роблять. Не можуть робити, бо це не лише суперечить їхній остаточній перемозі, але передовсім загальній засаді знищення. Щонайбільше вони можуть мимохідь показати переможених у такому цирку, який додає блиску переможцям та підтверджує, що для переможених немає вороття.

З цього видно, що вся людська історія є настільки неминущою і може повторитися, наскільки належить до цирку для видовищ і наскільки до нього потрапить. І байдуже, чи це перемоги, які є чинними два роки, чи століття і навіть більше.

Ми справедливо виправдовуємо таких, як Андрійко, коли вони славлять короткі перемоги, не порушуючи сенсу історії людства.

Ось як оповідав Андрійко про славну шосту весну Дмитрового воювання та співів.

* * *

Сорок коней добряче нав’ючили на Льодовій Бабі усіляким спорядженням, зброєю, харчами і провели їх ледь помітними лісовими стежками, а потім дном струмків аж під Лостун. Побудували собі колиби серед заростів жерепу, а що вони там готували, ніхто не бачив і не здогадувався. І нині на Лостуні можна затіяти щось несподіване, про що цілий світ не дізнався б. А тим паче сто п’ятдесят років тому!

Дмитро мав новий задум: поплисти дарабами на Жаб’є, на Ясенів, на самі Кути. Порозбивати пушкарські рогатки та застави, налякати стражу, винищити чердаки, вимести з краю мандаторію та військо і врешті розвалити катуш. І тоді, якщо Бог поможе, домовлятися з паном цісарем.