Перший корабель був весь червоний. Риштовання були обшиті червоним сукном, а нагорі ясніли розпростерті білі полотняні крила. З піднятої морди виглядали, мов ікла та зуби, загострені жердки й палі. Красний був цей змій, тільки от розміщені ззаду полотняні вітряки своїм лопотінням відразу нагнали страху на голівських пастухів. Ще страшнішим був корабель-ведмідь із вишкіреною мордою. Так гецав на хвилях праворуч та ліворуч і так гойдав мордою, наче шукав, кого проковтнути. Вряди-годи на животі ведмедя відчинялося якесь віконце, і звідти визирала вже проковтнута людська голова. Але, на диво, ця голова не кричала, не верещала про допомогу, а вигукувала весело, норовливо.

Нажахані пастухи завертали корів, утікали від берега. А коли вже були досить високо на горбі, побачили, як чорний і грізний дик, немов засапавшись, махаючи хвостищем, доганяв на ріці своїх чортячих побратимів. Пастухи тікали, тікали, а юнаки пливли далі.

Пливучи, підігравали на флоярах, вторуючи паводкові Черемошу, який гудів, наче велика кобза. Або ж, коли русло не було бурхливе, танцювали. Коли наблизилися до пущі, яка в той час вкривала всю жаб’ївську котловину, і до потоку Слупейки, де була пушкарська рогатка і де пушкарі на малих дарабах тримали цілодобову варту, заграли у військові тромбони. Не лише пушкарі, цілі Синиці та інші села наїлися страху, коли розляглося ревіння труб, коли на біло-зеленій хвилі замиготіли на сонці білі змієві крила, а позаду змія з’явилися кудлаті потвори. Опришки стріляли у пушкарів та стражників, повкладавши рушниці до порожніх бербениць, щоб звук був голосніший. Порозбивали загати топорами і, вискочивши з кораблів, тих пушкарів, яких вдалося спіймати, роздягали і десь там на повороті Ріки кидали у воду. Далі попливли до Криворівні.

У дворі в Криворівні стояла чимала залога. Якраз недавно прибуло багато панів, усі з рушницями, цілий кінний караван, з кортежем озброєних гайдуків, слуг та мисливських псів, продерлися через пущу і через перевал Буковця. З’їхалися туди на літо й на осінь, щоб купатися й полювати.

Були там біля фурдиги дві гарматки, які легко могли б пошкодити дараби, дерев’яні кораблі. Але вже віддавна тривало безперервне перемир’я між Дмитром і панами. Так само, як у пущі два види хижаків, рівних силою, рідко коли стають один одному на дорозі. Однак Чупрей вискочив на верх дараби-змія і, може, для жарту, а радше, щоб похизуватися й поглузувати, став низько кланятися маєткові та фурдизі. Але у дворі було тихо, жоден постріл не пролунав звідти, жоден відголос не долетів. Так наказав молодий пан, а сам він зацікавлено спостерігав із вежі через шиби. А його кількарічний племінник Войцех, прадід нашого покоління, висунувши язик з надміру цікавості, видряпався до віконця вежі й оглядав потвор, які танцювали на блакитно-срібних хвилях. Власне тоді він побачив велета з густою чуприною, який стояв між крилами на спині дракона, – постать, як він сам оповідав, зухвалу, але милу. Зрештою, пани знали, що Дмитро Василюк і цього разу задумав щось нове супроти держави і проти мандаторії, а не проти них. Тішилися тихенько. Так само мовчки крізь віконця ґражд і сторожових веж дивилися панські гайдуки. І хто знає, може, не один позаздрив опришкам, що ті матимуть таке гуляння. Так пропливли юнацькі дараби, не чіпаючи двору, і їх самих ніхто не зачепив.