Зупинилися аж у Ясенові, біля підніжжя полонини Писаний Камінь, під скелею, яку пізніше назвали Фоковою. Це там, недалеко від Шумеєвого подвір’я, частенько відбувалися опришківські толоки та співання, там добре знали і не раз виглядали Дмитра. Там вони мали намір почекати на нову воду, яку мав спустити з Попадинця старий Томан зі своїми хлопцями. Томанюки та їхнє товариство ходили своїми шляхами, геть іншими, ніж Дмитро, але тепер вони домовилися об’єднатися, щоб вигнати нападників і знищити мандаторії.

У Ясенові Василюкові хлопці хотіли теж заохотити до бунту весь ясенівський народ, майже такий же гордий, як голівський. Чупрей скликав людей трембітою. Дмитро з Куділем зійшли на берег, а решта товаришів залишилася на дарабах. З усіх боків збігалися люди і збиралися коло каплиці, на плаї під скелею. Коли Дмитро Василюк, стоячи на скелі, подав знак музикантам, присутні ясенівці, такі схильні, зрештою, до кпин, жартів та витівок, скинули шапки. Мовчки чекали. Тоді серед тиші озвалася спочатку флояра Куділя, така сумна й легка, як сон метеликів про свободу, ніби торкаючись душі крилом метелика. Потім задзвеніли цимбали, одні, другі, треті. Досі їх ніхто не знав, тож тим більше вони дивували, зачаровували. І Дмитро заспівав свою пісню про свободу:

Тоді Чупрей також вискочив на скелю, став біля Дмитра і, своїм звичаєм, почав вихвалятися. Викрикував, аж ліси з другого боку Ріки відповідали луною:

– Слухайте мене! Ясенівці, роде юнацький від первовіку! Запам’ятайте це свято Купала. Віднині ані одна пушкарська воша в горах не укриється. Ані мандаторський сморід сюди не донесеться навіть до псячого носа. Розтопчіть ту комашню! Бо ми тут усі разом ще не таких справ наробимо. Покладемо гори одна на другу, потнемо ліси, заллємо водами долини і плаї! Хоч би збиралися Бог знає які цісарські війська, не залишимо їм ні проходу, ні виходу. А потім і панів припечемо. Або най тут знов запровадять свободу, най разом з нами проти міст стануть, або най ідуть у Черемоші панування куштувати.

Коли Чурпей так викрикував, зашуміли здалека хвилі, спущені з-під верхів із Томанової загати. Сильніше, бунтівніше, ніж Чупрей, промовив до ясенівців сам Черемош, сам гук водопілля. Коли побачили, як наближається дараба, якою керував чорний смаглявий Томан, одностайним вигуком скипів народ Ясенова: «На Кути! На мандаторію! На посіпак!»

Дмитро ще навіть не встиг подати знак, як усі гуртом кинулися, штовхаючись, до дараб. У тій метушні дехто падав у воду, але знову вискакували і, мокрі, чіплялися за дараби. Серед шуму хвиль неслася Рікою і розбивалася об гори пісня: