Кутська війна

Кутська війна

Мабуть, уже кілька десятків років тому мало хто хотів вірити тим байкам та оповіданням про наліт на Кути летючих зміїв із хвиль. Бо вже й тоді ґаздівський народ був надламаний, вгрузлий у землю і трохи отупілий. Поволі забував, що колись знав, і мало чого вчився. Щоправда, коли слухали саму розповідь, як і нині, повістунам вірили. Особливо Андрійкові. Але потім люди запитально дивилися одне на одного, крутили головами. А вже на другий день навіть дорікали. Виговорювали навіть самому Андрійкові – про всяк випадок, аби хтось не подумав, що вони надто дурні, тому що легковірні.

У наші дні поволі зникає пам’ять не лише про ватажка Дмитра, але й про повістуна Андрійка. Хто ж захоче тепер те слухати? Тим більше, не один син зеленої Верховини – біда погнала, не молодецтво – зміряв ногами світ від Франції до Амуру, від Адріатики до Льодовитого океану. Чимало було й таких, кого за шалені гроші перевозили через океан, туди й назад, як кота в мішку. І кожен добре бачив, як усюди той самий чорт, змій Архиюда, царює, без утоми помпує машинами кров із людей, варить у великих котлах, на скарби для себе і для своїх ікластих зміят переплавляє – бодай щезнув! Щойно одну катівню бідні люди голими руками і власними головами розіб’ють, то він тобі таку другу поставить, що небо заслоняє.

Що ж то за гонор великий, що колись там якусь катівню у Кутах розгромили наші молодці?

І отут якраз і видно, як у тій лисій сукуватій Андрійковій голові вгніздилася орлом мудрість і гордо в ній ґаздує, гейби у ґражді на верхів’ях.

Андрійко ніколи не переймався тим, що діється тепер. Лагідний, поблажливий, він дозволяв крутити носом на те і се, але тільки не на Дмитрову виправу. Мало чим можна було його так розлютити. І на це неуцтво він звик відповідати справді мудро, але й грізно. Здавалося, що сам Чупрей з’явився. Як встане – то й довге волосся навколо лисини само стає йому диба, а тіні від нього на стіні витягаються так, наче стадо гусей хоче задзьобати свого ворога. Як не крикне – аж шиби задзвенять, а якийсь Богу духа винен слухач налякається й підхопиться з лави. І як гримне кулаком об стіл, то стіл підскакує і танцює кругляка, як має бути.

– Отаке ваше воювання? Обдерте родом щурячим!

Оце ось, отепер? З примусу? З неволі? Де кожен калюхом трясе, у штанях булькотить? А з рову зад ворогам виставляє замість голови юнацької. Це Архиюди винахід, аби цілий світ неволею вкрити, ніби чорним сукном жалобним. Щоби кожен робився сміливим тільки зі страху. Погляньте на такого єнераля: голова виголена, як у кримінальника, наче зацвілий будз, а свій полк тримає вкупі, ніби на шворках, ніби на ланцюжках, ніби на мотузках їх водить. Отак поганяч стадо підсвинків до Косова на ярмарок жене. То таким має бути ватажко? А таким товариство? Такою буйнота? Таким юнацтво? Про жодні катівні нам не йдеться. Будують їх собі, а потім самі у них гниють. Так треба. Але нехай про юнацтво пам’ять збережеться. Бо цей світ тепер – мачуха без серця, для нас скупа, гей, а для себе марнотратна. То най нас давнина заколише!