* * *

От що каже Андрійкова оповідь. На початку він переказує уламочок пісні про Чупрея.

Отак пливли чотири дараби одна за одною. І весь час на них то гучні пісні лунали, то труби грали. Викручувалися дараби, вдало повертаючи на річкових вигинах та тіснинах, допливли так до Сокільської скелі.

Як тільки водоспад потоку Сикавка, спадаючи з гори в річку й забризкуючи піною кораблі, засичав з лівого берега, керманичі вмить збагнули, що наближається найважча мить. Бо ж та відьма, скала Сокільська, навіть воду там у затоці чарує і в’яже. А християнина спочатку вирами затягне, потім шепотом затуманить, вхопить у кам’яні ікла, розтрощить йому голову й кості об брили і виплюне у хвилі, наче закривавлену шмату.

Першим заплив своїм кораблем Чупрей у лоно скелі, в несамовитий бісівський ґвалт. Уже каламутила йому думки чаклунка. Уже хотіла течія безславно жбурнути змія на каміння. Лопотіли вітряки, гойдався й опирався червоний змій. Але течія гнала, а скеля безжально затягала вирами. Не злякався Чупрей, дав змієві підійти впритул до скель, на долоню, на палець, перехрестився, щиро і голосно заволав до святого Миколая від хвиль. Наліг на кермо, аж кості затріщали, аж біль ним шарпонув від яєць до серця. Кинув кермом дарабу праворуч, до волоського боку. Скрипнули, застогнали колоди, закректав змій, розбиті хвилі пінилися, шипіли й клекотіли. Так він поволі віддалився від тих спокусливих зітхань, що шепотіли в пітьмі, виплив на світло. А коли вже вирвався від бісової скелі, вхопив кермом хвилю за кучері, за ним рівно й гладенько, наче мощеним водним гостинцем, помчав Мартиш і наступні дараби. Звідти вже без перешкод пливли до Кут. Сонце вже зайшло, коли мешканці містечка побачили на хвилях дивовижі.

На лівому березі ріки стоїть містечко Кути, прадавня осада, тодішня столиця вірмен. Саме вони в ті часи скуповували в горах коней та худобу, а також уже століттями купували цілими стадами кіз. Давали непогані заробітки ґаздам, а самі мали ще більші прибутки. З давніх-давен вони перевозили на конях вичинену сап’янову шкіру давнім гірським шляхом через Чорногору на великі угорські ярмарки аж до Дебрецина. І, коли їхні каравани поверталися до Кут, везучи дукати та всілякий крам, не один топірчик, кинутий із засідки, досяг їх, а хижі руки сягнули по золото. Однак ті вірмени то були люди мудрі та кмітливі. Не раз показували свою хоробрість, уміли при потребі захищатися. Тому кості не одного надто необачного нападника теж залишилися десь там у пустищі, на плаї в Чорногорі. Але між вірменами та гірським населенням не було ворожнечі. Жили собі, як сусіди. А під час тих мандрівок не одне вірменське насіння засіялося серед гірського народу.