Пан пляцкомендант Вайґль (із губернського департаменту), старий цісарський офіцер, не дав себе будь-чим вразити. На все мав книжечку. І то була неабияка книжечка, сам знаменитий цісарський службовий реґламент. Хоч воно, може, й неправда, що пан цісар сам займався писанням, але в кожному разі викарбуваний цісарський підпис на ній стоїть. Пляцкомендант Вайґль не мав потреби читати її, Боже борони, перед шеренгою, як якийсь школяр, тицятися носом по книжечці. Носив її у ранці завжди, це зрозуміло. Але читав тільки тоді, коли ніхто не бачив: під час відпочинку, у відпустці, при пиві та при файці. Читав повільно, з побожністю, смакував нею, посміхався, читаючи. Знав пан цісар, кому потрібно дати свої книжечки читати. Бо то також була мудра голова, німецька, яка сама на книжку перетворилася. Голова, виліплена реґламентом, як канцелярія – і баста. І так блискавично гортає сторінки у тій голові, ніби в добре завченій книжці. І завжди знайде своє, знайде те, що йому треба. Вимовить команду, гавкне – і вже соває військо туди-сюди, немов засувкою посуває. Дива!

Пляцкоменданта ніколи не цікавили ні ворожі баґнети, ні сліпі кулі, що літають біля вуха, ані навіть гармати. Що йому там! Лишень про одне дбав старанно й невтомно: аби кожен крок був за реґламентом, аби реґламент було виконано до останньої крапочки. Щоб завжди бути в порядку!

І тепер на цей випадок у нього був точний припис: бунт цивільних цісарських підданих. В його голові блискавично перегорнулися сторінки. Знайшов і негайно застосував. Підніс шпагу вгору:

– Зарядити зброю! Готувати зброю! – вийшов на три кроки вперед.

Почекав три секунди. Тричі крикнув до підданих:

– Розійтися, розійтися, розійтися!

Адже такі були приписи, примівки та чари в тій мольфарській книжечці. Так вона повчала. Біда лиш, що кричав він по-німецьки, бо так написано в книжці. А тут ніхто не розумів. І нікого з підданих це навіть не обходило, що та швабська щелепа підгавкує жидівською. Але він був у порядку. Тимчасом, однак, із берега почали стріляти. Куділь уже не міг стримати й допильнувати ясенівців, які лежали в довгій шерензі. Добре, що ніхто ще не встав і не кинувся вперед передчасно.

Ось тоді пан пляцкомендант Вайґль (із губернського департаменту) різко повернувся і рушив твердим рівним кроком до підрозділу.

Знов у голові горталися сторінки:

– У разі бунту підданих, коли вони не хочуть розійтися, треба командувати: Гохан – зброю догори. – І стрі- ляти вверх. – Але ж ці цісарські піддані атакують! Ось! Безперервно стріляють, ранять цісарських стрільців.  – Гальт! Цього нема в реґламенті… Чи таке можливе? Чи є якась рада? Спокійно! У реґламенті є все.