Горталися, горталися сторінки одна за одною в тій мудрій голові, врешті знайшов:

– Вогонь потрібен для оборони і для атаки. Тут є наразі оборона…

Підняв шпагу. Тоді ватри задиміли білим димом від ялівцевої хвої.

– Ан! – скомандував.

А тимчасом поспішні постріли, що без ладу й без команди лунали з берега, з рушниць у бербеницях, уже вражали військо.

– Фоєєєєєєєр! – протяжно й ритмічно співав пляцкомендант, точнісінько так, як передбачає реґламент.

А той залп таки був фігуровий. Вибрав собі залп якогось діда-приблуду, що в Ясенові видряпався на дарабу, аби щось заробити біля опришків у Кутах. По дорозі його частенько брали на глузи, бо який із «прошєка» – опришок. Під час стрілянини він не лежав, а стояв собі спокійно біля ватри. Ясна річ, що битва – не його справа. Але так він притягнув до себе цілий рій куль. Тепер був подірявлений, як решето. Видно, що жовніри були навчені цілитися, щоб не марнувати цісарські патрони, хоча сам пан пляцкомендант через темряву не визначав цілі. Так, як про це говорить реґламент.

Відразу після залпу озвалася Куділева флояра Василюковою піснею. І всі опришки підхопилися та притьмом кинулися до війська. Біжучи, вони червонілися там і сям у полисках вогню, наче криваві плями. Часом блискали мосяжні бляхи на капелюхах. Оточили військовий загін, стріляючи з пістолетів, підходячи дедалі ближче, рубаючи бардами карабіни та руки. У той самий час озвалися з берега, чи то з корабля, трембіти.

Але й цей напад не спантеличив пляцкоменданта. Він знав, чим на це відповісти. Скомандував, і половина роти повернулася кругом, ніби на змащених завісах. Знову щось викрикнув, і всі боки наїжилися довгими багнетами. Стійкі й важкі шеренги зіткнулися з легкими та спритними, але невитривалими нападниками. Сміливого люду в нас не бракує, але такого твердого, а може, тупого, як ті німці, ніхто досі не бачив. Стоять у порядочку, хоч летять на них кулі, хоч барди рубають. Один тримає багнет і махає ним, другий заряджає свій «ґевер», а третій стріляє. І так на зміну. Стоять, як скеля.

Тим часом підпалені доми й уряди в містечку вже почали горіти вогнем. Куділь зміркував, що має робити. Адже розумів Василюкові накази. Серед пострілів, розгардіяшу та колотнечі у темряві знову солодко заграла флояра. Заграла пісню про свободу.

І тоді почали летіти гостродзьобі пташечки. Почали пурхати нагострені бардочки, булатні й мідні. Летіли легесенькі, а падали ой як тяжко. Співали, висвистували та вуркотіли в леті, а вдаряючи, глухо гуділи. Розтинали повітря спритно та вільно, а куди увірвалися, вже їх звідти не витягнути. Злітали весело, а там, де відпочивали, чути було людські стогони. Падали темні й тихі, а де блиснули, там уже скреготіли порубані кості та черепи.