Цей несамовитий співучий рій похитнув залізне військо. Від такого удару вже полягла б яка-небудь молода діброва. А німці ще стояли.

Поспіхом почали гортатися сторінки у голові пляцкоменданта. Вперед і назад шелестіли сторінки. Але й бардки свистіли ще швидше і чимраз голосніше.

– Це не ближній бій, але й не дальній, – думав комендант, шукаючи в реґламенті. Бардка вразила його в плече. – Це не суттєво – реґламент передовсім!

Дедалі яскравіше палали міські будинки, дедалі ясніше ставало від пожеж. Вайґль побачив, наскільки великим є спустошення у солдатських шеренгах. Заряджати рушниці було дедалі важче. Шиковані лінії ламалися, багато багнетів вийшли з ладу, фланги шеренги були незахищені, щораз більше стискалося коло нападників, мов залізний обруч. Знову озвалася флояра Пелеховою співанкою:

Цей знак подали за ріку, а звідти вже відповідали невидимі флояри. Поки на цьому березі далі завзято бороли- ся, Томанюки поспішно пливли дарабою через ріку. Пан Осьвєнцімський якраз зійшовся з самим комендантом і забавляв його, фехтуючи і махаючи довгим топором. І тут раптом із берега розляглася дика, захрипла Томанова пісня:

Опришків, які билися, надихнула ця допомога. Розпалені та розлючені німецькою впертістю, вони почали рубати немилосердно, разити дико й жорстоко.

І тоді сторінки у голові пляцкоменданда (губернського департаменту) сповільнили свій рух. Шелестіли то там, то сям. Сам він мало не задихнувся в натовпі жовнірів. Та ще й відчував слабкість через втрату крові.

Це не має значення. Йому треба чітко все усвідомлювати, йому треба бути в порядку!

Він бачив зламаний стрій, бачив свій підрозділ, збитий у безладну купу і через це нездатний ло якихось дій. Бачив, як дедалі страшніший вогонь охоплює місто. На якусь мить закрилася для нього книжечка з реґламентом. Але відкрилася знову впевнено і спокійно. Пляцкомендант підняв шпагу й виголосив твердо, коротко:

– Струнко! Пардон! Скласти зброю!

Він був у порядку (хоча про «пардон» перед цивільними підданими в реґламенті нічого не було…).

Наче раптово спинені на ходу жорна у млині, завмерло військо зі зброєю біля ноги. А от пан Осьвєнцімський та Куділь ледве могли стримувати товариство від різні, б’ючи оскаженілих рубачів по руках, а декого дурнішого і по лиці, щоб отверезити, щоби знову не розгорілася битва. Пан Осьвєнцімський та Куділь вийшли наперед. Подали руки комендантові. Військо вишикувалося в довгу шеренгу. Опришки відступили вбік.

Знову озвалися Дмитрові трембіти. Грали бадьоро, жваво, мов до танцю, сповіщали, що бій закінчений.