Після того, як дараба відпливла, пан Осьвєнцімський поспішив зі всім своїм товариством до мандаторії на допомогу Дмитрові. На березі залишив кілька людей, щоб пильнували кораблі та зброю.

У той час, коли на березі ще воювали, Дмитро розбудив і витягнув з ліжка самого пана Пасхаліса-Якобенця – «війта нації вірменської», щоб показав йому, де є які цісарські уряди, входи та ключі. Спочатку пішли до податкової служби – штаєрамту, поскладали всі їхні книги на купу, і Клим підпалив ними штаєрамт. Гроші у касах були паперові. Дмитро їх не рахував, жменями наскидав до бесагів, але Якобенцеві дав досить за труди. Якобенець не заперечував.

По черзі підпалили решту урядових будинків. Лише мандаторія була ще ціла, і там були рештки кутських військових сил. Мур, який оточував велике подвір’я мандаторії, з одного боку межував із вулицею, що йшла до берега, а з другого були городи й сади. На тому подвір’ї стривожено крутилися пушкарі. Вряди-годи стріляли на вулицю, а часом визирали через мур.

Коли постріли на березі стихли, Дмитро, коли цього найменше сподівалися, одним стрибком опинився на мурі з боку вулиці. І, запаливши два сіркові смолоскипи, стояв високо на мурі й дивився вниз на пушкарів. Наче над головами курчат без квочки з’явився найстарший половик-яструб і ретельно видивлявся, котре має вхопити.

Вони відступили в кут, де задній мур прилягав до сходів, що вели до мандаторії. Поглядали то на Дмитра, який білів у світлі смолоскипа, то назад на поверх, де у вікні щохвилини з’являвся мандатор, то висовуючись, то ховаючись назад.

Мелькнувши у вікні, мандатор скомандував – точніше, заверещав тоненьким голосом:

– Стріляти, стріляти! Вогонь, вогонь!

Отаман пушкарів Швед невпевненим голосом повторив цей наказ. Пушкарі вистрілили у Дмитра якраз у ту мить, коли він зістрибував з муру вниз. Не зачеплений жодною кулею, Дмитро летів до мандаторії. Відразу за ним на мурі блискавично з’явився Чупрей, зіскочив усередину, а за ним інші. Насамкінець і старий Клим якось видряпався та зліз із муру. На плечах тягнув, окрім в’язки сіркових лучниць, саж. Насилу волочив за собою ногу, в якій була якась стара куля і яка розболілася від стрибання і того тягаря.

Чупрей був лише у сорочці та червоних штанях. Захищав його тільки високий, дуже грубий пояс. За поясом мав багато пістолетів та бардок. У світлі лучниці часом було видно, як розкуйовджена чуприна стирчала і гойдалася якимось півколом, схожим на віхоть, мов у лісового чорта, аж справді страшно було дивитися. Він ще й викрикував і реготав, як сам чорт, наганяючи цим страху на пушкарів. Дмитро, як завжди, у своїй довгій, грубій, білій весільній ґуґлі, був спокійний, спокійно й вільно біг і так легенько ступав, наче чув якусь тиху музику. Так вони летіли з факелами до мандаторії, прямуючи до протилежного кута муру, де скупчилися пушкарі. Мандатор аж охрип від крику та прокльонів, безугавно наказуючи стріляти, а пушкарі заклякли з жаху, коли невідь звідки з’явився сам молодий мольфар із Льодової Баби, і кулі його оминали. Ще ніколи ніхто не бачив його в бою так зблизька, як тоді.