Тепер виступив пан Осьвєнцімський. Лише він міг порозумітися з німецьким командуванням. І, коли промовляв, усі мовчки уважно слухали.

Нині навіть правнуки пана Осьвєнцімського, які тут у горах дістали різні прізвища, нічого не можуть про нього розповісти, а тоді було точно відомо тільки те, що пан Осьвєнцімський перед тим ніяким розбоєм ані геройством не займався. Оповідав навіть якийсь приблуда жидам у Косові, що Осьвєнцімський походив із великих панів, жив у великому достатку серед слуг та гайдуків. От тільки – казав – дбав про якусь свободу для панів і за неї сперечався-боровся з цісарем. Як ото зазвичай пани між собою, хоча хто б то міг відгадати, якої ще свободи панам було потрібно. Але видно було, що він був не згідний із цісарським правом. Може, тому найбільше підмовляв Дмитра проти цісарських урядів. Пан Осьвєнцімський не сміявся, не жартував і не співав. Зате мав якусь дивну посмішку, примерзлу до лиця. Коли не було боїв, днями й ночами грав у карти. І навчив цього все товариство. Бувало, програвав усе, що мав. Хоча належав до старшини, був добрим товаришем. Говорив коротко, гостро, ніхто не наважувався з ним сперечатися. Тільки з одним Дмитром та ще з Куділем жив у побратимстві.

Пан Осьвєнцімський звернувся до пляцкоменданта і до звойованого війська. Промовив коротко, але ґречно, по-панськи й по-людськи, промовив, як годиться. Голосно оповістив, що таким є наказ ватажка, щоб їх здоровими та неушкодженими відправити цими дарабами панові цісареві. Сказав також, що вбитих поховають усіх разом тут на цвинтарі. А важко поранених доглянуть самі вірмени. Легше поранених і таких, що здатні ходити, можуть взяти з собою. Пан пляцкомендант хай робить, що хоче. Може залишитися тут. Може взяти підводу і їхати, його воля.

Закінчив пан Осьвєнцімський свою промову такими словами:

– Розголосіть усім цісарським жовнірам про все, що ви тут бачили. Розкажіть, які тут люди живуть!

Отака була промова пана Осьвєнцімського, ватажка.

Комендант стояв спокійно, ніби нічого не сталося. І лиш поважно повторював: «Я, я! – так, так!»

Отака була промова коменданта з губернського департаменту.

Ніхто не обшукував і не перевіряв пляцкоменданта, хоча не одному ясенівцеві світилися очі від тих високих офіцерських чобіт. Пан Осьвєнцімський знався на лицарських манерах і навіть шпаги у нього не забрав. Але й у жовнірів нічого не забирали. Кожному пораненому по-християнськи дали добрячий ковток контрабандної горілки. Так чекали до світанку. Дехто дрімав коло ватри. А інші розмовляли, курячи файки, так ніби щойно й не було війни. Нарешті жовнірам наказали заходити всередину корабля-ведмедя, і, сідаючи на нього, кожен кидав на березі свою зброю, бо так наперед домовилися. Мартиш вів дарабу, а Куділь разом із кількома озброєними товаришами плив для охорони. Дараба дійшла до річкової розвилини, де сходяться ріки. На тому місці жовнірам звеліли зійти на цісарський берег. Попрощалися без жодної злості. Бажали одні одним щастя на дорогу. Війну воювали, але з озброєними. Роззброєних без кривди відвезли сюди й залишили. Може собі пан цісар робити з ними, що захоче. Показали цісареві свою юнацьку честь. Хай уже дасть нарешті спокій із мандаторами!