Тільки Дмитро з лету зрозумів, що цісар хоче розбудити свободу для всіх, хто належить до працьовитого стану. Адже ці загадки – то Довбушеві заповіді! Наженуть страху, викурять до нір уряди та панів. Щурами їм бути! Перевернемо світ. Амінь!
У голові йому запаморочилося.
– Аби жив многії літа! – заревів Шеребурєк, коли вони зайшли до військової зали.
– А ви моліться, люб’ятка, про здоров’я його, вірно пильнуйте ґазду! – різко звернувся він до військових.
– Аби жив! – подумав Дмитро. – Бо те бліде дитинча не дасть ради, не вибереться з-під цієї купи.
Ось така, точно переказана і повторена, правдива Андрійкова оповідь про гірське посольство та про Дмитрове побратимство з цісарем.
Свобода стара і нова
Свобода стара і нова
Як же ж то високі полонини занурюються в безодню безчасся! І колись у давнину, і нині – так само.
Коли людина далеко від людських осель ціле літо є ватагом, депутатом чи пастухом на високій полонині, усе від неї відстає, і перед нею зринає первозданний світ, як за прадавніх днів людства. У господарстві весь час одне й те ж, весь час безконечна праця, а для думки, для серця занять небагато. Постійно повторюється те саме, хоч і в натузі, але серед пустки та безмежної свободи. Наче на землі нічого не відбувається, тільки вчора і сьогодні. Наче все стоїть перед людиною ще відкритим; тільки невідомо, чи не так, як ті тумани, що набирають різної форми, але жодної не зовсім остаточно, ніби обертаючи це на жарт. Що завжди дрімало в людському товаристві, виходить назовні в інших розмовах: із вівцями, з деревами, з хмарами.
Ґазда літує сам десь у самотній стаї під Чорногорою. Високо у Чорногорі, в пустищі, над лісами жерепу, серед каміння, над вузенькою овечою стежинкою, біля прірви століттями живуть кедрові дерева, тутешні ґазди. Найстарше дерево стоїть найближче до стежки. Тримає варту, наче вояк первовіку. Груди дерева звернені до заходу, виставлені на вітри, голі, без жодної гілки, побиті й виточені вихорами, закам’янілі, мов панцирні. На спині дерева розвівається величезний зеленавий плащ, немов увесь зібраний із поодиноких вузьких шкірочок. Це поруч із кожною зеленою гілкою звисають тверді й ніби засохлі, але ще не мертві і не крихкі, а смолянисті та гнучкі, хоч і обдерті від хвої гілки. І чуприну дерево має юнацьку, буйну, світло-зелену, скуйовджену, горду. Коли подують західні вітри, дерево ледь хитається. Тільки плащ шумить, тільки чуприна розвівається, її шарпає і вискубує вітер.
Повз те саме віковічне дерево щодня проходить вівчар зі своєю чередою, аж поки вони познайомляться. Щодня ранесенько крилатий вартовий чекає на гостя.