– Як спали-сте, ґаздо? – кричить вівчар із долу.

Гуде дерево, невідомо, що відповідає. Пастух, може, щось чує, бо повторює вслід за деревом тихо, поважно, слово за словом:

– Дякую, що питаєте. Добре. Як ви, гостю? Слава Йсу.

Знову кричить пастух голосно і весело:

– Навіки Богу і вам слава, ґаздо верховий! Здорові-сте, моцні, ґаздо? А верхами як, веремічко?

– Дякувати Богу і в Нім надія, – гуде дерево.

– Ну, то миром! Треба йти за дроб’єтами. Оставайтеся з Богом, ґаздо!

– Гостіть у нас здорово, – відповідає дерево, шумить кроною згори. Пастух повторює ці слова.

Такої розмови вистачить на цілий день. Добра така розмова і, згідно з порадами мудрих починачів, потрібна. Для того, аби щось не влізло у людину, щоб із цих пустищ не постала якась небезпечна туга, аби мара не загрузла в серці. Ночами мара волає, її голос вплітається у шум вод. Тоді не смій розмовляти і не смій відповідати на її заклики!

Коли вже пастух стане побратимом дерева, розповідає йому не якісь інші історії, а свої сни, свою нічну історію.

Хто ж знає, що там насниться навіть найпростішій людині на високій полонині, що їй із серця виросте? Те самотнє життя, ті глибокі ночі при тліючих і гаснучих колодах. Життя суворе, дике й безмежно вільне. У самотності, як у глибинах ночі, тонуть границі світів, стираються, ніби в гірських туманах, межі між бажанням та володінням, між сном та явою. Часом бажання й туга довго когось мучать. Часом здійснюються навіть найпотаємніші, недосяжні. Відходять давні турботи, давні радості та втіхи, з’являються цілком інші.

Уночі до самотнього чоловіка приходить в образі жінки, якою раніше не дуже переймався, а тепер затужив, – лісна. Це має свою ціну.

За те, що прийшла, жорстоко його мучить. Слова не скаже, німа, замурована, а вродлива, горнеться до нього. Вогнем випробовує його тугу. Часом покладе його руку у вогнище, пече її, а часом аж до кості пропалює натруджене тіло. Часом кличе і манить здалека, тягне кудись у пустки, веде до погибелі, на дно провалля.

Отоді, коли така туга залазить до серця і показується примарою, найкраще шукати друзів, зізнатися їм у всьому, як на сповіді. Тільки вільна дружба рятує, нічого не жадає і не вимагає, ні до чого не змушує. Добре так очиститися від чарів нявки, яка – надто бистра, гарна, як ангел – тягне на той світ, і від затьмарення лісної, що вночі треться персами, гладенькими колінами, а потім притулиться лоном і вимагає страшних жертв. Найліпше очиститися розмовою зі старим побратимським деревом.

Крилате дерево зжалиться над християнином. Не говорить багато. Стільки, скільки треба.