– То нічого, – підбадьорливо шумить з гори. – Не журися вже, гостю, іди з Богом! Миром!

Пастух іде вже спокійний. Уночі сниться йому веселенька полонина. Наглядає за ним могутнє вікове дерево, вічно зелене.

Часом пастух опиняється на величезному Менчулі або на Попі Івані, наче хробачок на земній кулі. Дивиться тужно на села, нічого, крім дахів ґражд, не може побачити. Дивиться на загірську сторону, на величезні ліси: там не видивишся жодної людської оселі. Лежить на мохові, дивиться на хмари. Спочатку шукає там якісь знайомі образи. Знаходить. Якийсь дід зі смішно загнутим носом, із довгою бородою та в шапці, що весь час колишеться від вітру, злостиво сміється, невідомо з кого. Далі летять без пам’яті опришки на буйногривих конях. Або цісар, велетенський цісар сидить на троні, навколо багаті стада і дракони, що пильнують стадо.

«От, який дурний чоловік, всюди хотів би бачити своє», – думає пастух.

Потім око звикає до безформності. Кружляють кулі, білі плахти хмар, відкриваються заслони, видніються небесні глибини. Хмари розриваються, обшарпуються, піднімаються щораз вище, розчиняються у блакиті. І знову громадяться і клубляться великі будівлі, хороми, куполи хмар, стовпи та брами небесні. Велично пливуть цілі ряди палаців! Палаци Іллі. Часом Він, сам Святий, вигляне з-за хмари. Блимне і засміється могутньо, аж здригається Менчул.

– То не на нас, – спокійно міркує пастух. – Він своєї звірини шукає, чорта.

Тумани підкрадаються зворами, чаяться, вилазять і накривають величезні простори. Людина сама в імлистих сутінках. Ще недавно маленька, непотрібна на світі, а тепер нічого більше, крім неї. Помаленьку ближчі тумани піднімаються, розсіюються: видно скелі, замок і кам’яні башти на Шпицях. Ззаду невиразно чорніють верхи. Навколо них і за ними пливуть тумани. Замки ніби наближаються, збільшуються. Видно віконця у баштах, дверцята на кутах, сходки, маленькі ґаночки та веранди. Чимраз далі темно-синє тло гір, а передні башти все ближче. Це тумани так чарують. Врешті ціла Лядчина вкривається густими туманами, якраз до пругу Чорногори. Наче блукаюче море поглинуло всі села на лядському боці. Пастух відрізаний від свого світу, на світовому острові, серед туманного безміру.

Вечоріє, треба шукати в тумані стадо, перелічувати його, повертатися до стаї. Світ звузився, про мару забуваєш. Треба також оглянути пістолі, бо в лісах жерепу може щось чигати, ведмідь або вовк. Сходять униз, до пастушої стаї. Вівці – товариство спокійне, смирне, – хоч не знати як гірко було б на світі, хоч не знати яке вістря мав би в серці, на тебе віє спокій від цих сумних очей, від теплих мордочок, від дружного хрумкання травою. Але надто одноманітні їхні звичаї. Зате кози і собаки урізноманітнюють життя ботею. Кози вибігають уперед і всюди заглядають або затримуються, десь стрибаючи і прогулюючись. Собаки наздоганяють один одного, граються, весело гавкають, то вибігаючи наперед, щоб перевірити, чи безпечно, то вертаються на сам кінець отари, ніби її перелічують. Пастух до кожного щось промовить, про щось запитає. Собаки щиро радіють кожному слову, а кози – як їм охота прийде, і кожна трохи інакше. Вівці відразу лижуть руки, шукають солі, вичікують і знову хрумають траву.