Отак, перш ніж Дмитро повернувся від цісаря, всі забули про недавню історію.

А позаяк його славне товариство розлетілося і розбіглося, не було навіть мови, ані думки про те, щоб загороджувати плаї, робити засіки та загачувати ріки, як це обіцяв Чупрей. Бо і Чупрей так довго лікувався біля оксамитоокої вірменочки, що забув про воювання, помсту та погрози. Навіть пан Осьвєнцімський, бачачи, що нічого не клеїться, відпочивав після бурхливих пригод. Полював, грав у карти й уже думав про те, щоб отаборитися. Не один із товариства сидів коло любки, не один будувався, почав ґаздувати і намірявся женитися. Усі молоді тішилися свободою. Кожен пив її, як мед зі стільників, але так, що мед висмокче, а стільник викине будь-де.

Безперечно, ніхто з Дмитрових юнаків не думав порушувати громову присягу. Бо ніхто про неї не думав. Зате повсюди поширився юнацький дух. Окремі ватаги вже почали воювати між собою. Роди поновили старі суперечки. Рубалися не тільки при нагоді. Леґіні приходили до хати супротивника, забивали у поріг двору топори. Це означало оголошення битви. Потім посилали своїх послів, домовлялися, де мають зійтися. Виходили на якусь рівну поляну – як от Ігровище на Просічному, – і доти кидали топорами, поки в одної зі сторін не залишалися тільки поранені або неспроможні до бою. Тоді вже вважалося, що це перемога. Ті, що мали шаблі, билися шаблями, а решта – кілками з парканів. Щойно трохи зализали рани, знову йшли забивати сокири на порозі ворожого двору. Так собі розважалися.

Навіть деякі Василюкові юнаки сварилися між собою. Трохи крові собі пустили, понаставляли один одному бартками синяків, порубали шаблями і знову мирилися. А одного разу Василюкові з Томанюковими так перестрілювалися з буковинок цілий день без перерви, аж зголодніли. Тоді один за другим нишком пішли поїсти до хати Палія, в якій було щось на кшталт корчми. Почали танцювати. Там знову собі щось згадали, бо порубалися палашами, аж підлога у просторій Палієвій хаті була всюди заляпана кров’ю. І далі попивали чи горілку, чи вино, мед, чи хто що полюбляв. За єднання! За згоду! Аби не дуже гнівався вільний князь, як вернеться! На єднання так танцювали і вдень, і вночі, що сучасній людині кожна рука і кожна нога окремо відвалилися б від таких танців. «Гой! Свободо, свободонько! Сонячна, удала!» Тепер вони знали, що вони у них є. Знали, як нею користатися. І вже ніяке латане мандаторське стерво не псує юнацьких танців, не винюхує, не тягне до протоколу, не заковує в кайдани. Не суне свого псячого носа до того, що комусь дурну голову розбив – трохи або й зовсім. «Гой! Свободо, свободо!» Цим співом шуміли царинки, навіть відлюдні полонини, ця пісня доходила навіть до глибин незмірних у ті часи лісів.