Цих розмов вистачить на весь вечір.

Увечері, впоравшись із худобою, пастух знову сам при ватрі. Дуже рідко приходить хтось із села, іноді переночує тут полонинський мандрівник, часом відвідає його хтось із найближчої полонини. Тоді й з людьми можна поговорити.

І тільки на спільних випасах, у спільних колибах людську мову можна почути щовечора. Але й тоді кожен приносить із полонини щось своє. Хто знає, куди чия думка залетить, чи той інший вислухає його, чи почує, чи зрозуміє. Невідомо, що є сном, а що правдою. Вряди-годи в неділю або на велике свято прийде хтось із родини, зайдуть люди з села, привезуть на конях повні бесаги харчів, борошна та солі, часом білизну, принесуть порожні бербениці для бриндзи. Зате у них повно вістей зі світу.

Усі ці вісті з далекого світу вплітаються у великий світ хмар, небес та вершин маленьким стібком, зникають у ньому. Буває, однак, що якась новина раптово вдарить і так гостро заболить, що гасне все інше. Так, як корч іноді стрясне нутрощами або охопить їх гарячка, і все віддаляється, крім власного тіла. Або крадькома пролізе така вість, що здається далекою від полонинського життя і навіть від сільського. Непомітно, але наполегливо починає тертися об серце, так тре і пиляє, аж серце спалахне, наче жива ватра. Така ватра загрібає і перетравлює все паливо. Горить для себе, бо хто ж її помітить у туманах?

Відколи встановилася стара пастуша правда, століттями, а може, й тисячоліттями триває таке життя.

* * *

Десь так років сто п’ятдесят тому розійшлися горами вісті про нову свободу. Блискали вогниками тут і там, гасли, стелилися димами. Просоталися всюди. Як ті рожеві, сині, свинцеві тумани, що проникають у яри, збираються у котлах, осідають на скелях та снігах, перетворюючись на краплі, краплинами-струменями точаться до потоків. Розлилася свобода цілими горами, пробралася і всмокталася в усі гірські простори. А люди – і ті, що боролися, і ті, що на летючих водних зміях нападали на Кути, ті, що раділи та співали, – врешті розчинилися у просторах і туманах, кожен десь в іншому місці. Марно б ти їх шукав, старий Андрійку.

А мудрий Андрійко, який знає, що цей великий світ гір зовсім не є поприщем людини, а просто терпить людину, як кожного іншого звіра, пташину чи мушку, – взагалі їх не шукав. Продовжував стару повість.

Після того, як вигнали посіпак, гори ожили. У Головах та Ясенові люди навезли собі грошей і накупили, чого треба було. Ба, навіть того, чого не було треба. Одні з Кут, а інші аж із Туреччини. Молоді люди поверталися з самотніх полонин і відразу потрапляли в цю радісну шумливу річкову течію, у свободу. Восени почали нею користуватися. Без клопотів, без перешкод почалися гулянки та забави. Стежками кожен ходив аж занадто озброєний. До панських чи цісарських лісів уже ніхто не крався. Ходив, як годиться ходити лісом Божим, людським. Полювали, стріляли, грюкали у лісах, скільки їм було треба, навіть значно більше. Дехто полював ще далі: якісь безвусі мисливці, яких досі ніхто не знав і не бачив в опришківських ватагах, вже нападали на подільські двори, на корчми. Інші готувалися до нападу на Косів. Деякі мудріші глибоко задумувалися, що б такого неабиякого встругнути. Пригадували собі славний Болехів, місто, як то кажуть, «багате на суми», до якого сам Довбуш навідувався, не переходячи води.