Отакою була свобода тогочасної гірської молоді. Зрілі люди теж її куштували. І, хоча Дмитра не було, щонеділі у Головах співали нові співанки. Звідти розліталися на цілі гори пісні про все, що діялося недавно і давно. Про Чупрея, про летючих зміїв, про цісарських вояків, про Булигові таляри. Звідти походили також жарти, кпини та дотепи.

Не одному, коли слухав ту Андрійкову оповідь про бійки та свободу, на душі ставало якось сумно. Тоді Андрійко втішав слухачів, що це лиш теперішні люди такі кволі! Бо – невідомо, як сказати – чи більше у дикості погрузли, чи у м’якості. Нині – так звик бідкатися Андрійко – хай лиш один одного цюкне барткою – і кінець. Еге! Сумна їхня доля! Уже ніколи більше не поб’ються, ані не затанцюють. Тріскає голова, слабка й пуста, а незграбна рука іде в кайдани. Один до гробу, другий до криміналу. І все. Куди це годиться. А в ті часи люди були і міцніші, і ґречніші. І рубатися вміли, і вчасно помиритися.

Так розпочався той період буйності, період бійок, про який збереглися пісні та який погано закінчився.

Хоч до кінця було ще далеко, однак і сам Андрійко визнає, що не лише добро принесла свобода. Почувши вість, що нема мандаторії, що «скасувалися» пушкарі, через Судію прийшли загірські опришки з Угрів. Погано, дуже погано їм там велося. Уже майже два століття вони дедалі більше марніли, аж стали подібні на збідованих і загнаних втечею розбійників, а не на гірських опришків. Де їм там до наших юнаків! Дуже їх припікали угорські суди й уряди. Того, кого ловили, відразу вішали на цьому ж місці, насаджуючи весь тулуб від рамен крізь груди на гострий кривий гак, мов на велику вудку. Тож вони шукали свободи і поживи з чужої шкіри тут. Петро Шекерик, правнук Палія, описує у книжках, як то мудрий і грізний ватажко Пігул-Попицун, який за часів Дмитра був уже старим чоловіком, колись прогнав і провчив загірських опришків, убивши відразу дванадцятеро одним пістоликом. Може, тоді з ними ще варто було боротися. А тепер, коли Попицун був дуже старий, Пелех уже мертвий, а Дмитро пішов до цісаря, зайшли ті розбишаки, почали грабувати й спустошувати хату за хатою. Ще й припікали декого, лили смолу на живіт, щоби признався, де тримає гроші. У деяких хатах уже не було на чому лягти: забрали ліжники, забрали сукно, одяг, навіть харчів ґаздам не залишили. Добиралися і до двору в Криворівні, але там їх привітали щедрими пострілами. Відступили, нападали тільки на слабші та менш захищені хати. З усіх гірських ватаг ніхто кроку не ступив, щоб їх прогнати.

Безлад ставав дедалі більшим. Гроші танули, безперестанку йшли коні то з Косова, то з Угорщини, то з вином, то з горілкою. А купці не поспішали в гори. Ніхто не купував коней, волів та кіз. Навіть вірмени не квапилися давати біднішим людям кіз на випас у горах. Угорські ярмарки закрили, на доли нікого звідти не впускали. Де-не-де робилося трохи тісно серед тієї славної свободи.