Свобода вже добре розгулялася, а вістей про послів ще не було. Щось дуже довго не поверталися. Так довго, що вже перестали їм заздрити ті, що не пішли. Хто знає, на якому світі та цісарська Відня? Цікаво, чи можна звідти вернутися до хати? Уже вважали їх за пропащих.

Від Шкіндів приходили ще інші вісті.

– Звідти, з-за гір, – казали, – нікого не пускають просто так. Якщо посли вернуться, то хто знає… Може, пристали до панського стану. Може, вернуться з мандаторами, гайдуками, військами… Або й самі вбрані бридко, негоже, в полатані шарапацькі строї. Будуть надимати пір’я, пиндючитися, гоноруватися. Пихою манити і зваблювати дурних. Потім почнуть щось хитро шепотіти, намовляти, заприсягати Бог знає до чого. Врешті запустять сюди панщину. Подалі від них!

Видно було, що все ж на цій землі, а не на іншій та Відня – хоч, може, десь на самому краєчку, – бо посли повернулися. Розповідали всі однаково. Хіба що б там десь їх усіх разом затьмарило. Однак не впали з хмар, а просто приїхали дорогами, плаями, верхами, були потомлені й виснажені. І чого лиш не наоповідали! Допоки були разом, переважно оповідав сам Дмитро. Коли вже розійшлися по селах і по хатах, зліталися до кожного люди здалека, Бог знає звідки. Ніхто не знав, що про все це думати. Мало не кожен із послів уже й сам добре не знав, що йому снилося, а що бачив насправді. І тепер серед тих гір, що тонуть у безчассі, важко було вірити, що є ще щось інше на світі.

В осінніх туманах потонули події. Випливали з туману, коли хотіли. Досхочу змінювалися.

Мандрівники призвичаїлися жити не буденно, а постійно оглядати щось нове, постійно дивуватися чи принаймні дивувати інших, приголомшувати дивами. Коли відпочили після незмірних трудів, коли опинилися у тиші без подій, почали і тут, у рідному краї, розглядатися за дивами. То один, то інший побачили щось таке, чого досі не помічали.

Ось гірська осінь, стара божа писанкарка, красила світ. На ніч занурювала його в туман. Купала, полоскала дерева, листя і трави. Удосвіта витягала їх з туманної купелі. Білила морозом, кучеряво писала памороззю, вкривала візерунками з інею. На полонинах ткала закручені узори сріблом павутини: на деревах пучки та розплетені коси павутин, мов оздоби весільного деревця, на полях, на сухому бадиллі  – на кшталт квіткових келихів, на огорожах – мереживні восьмикутники. Потім на зорі все забарвлювала ледь рожевим. Коли наставав день, опускала все у глибоку гірську блакить. І тоді вихлюпувалися з лісів, із гущавин молодих дерев, із гайочків, із трав вогнисті хвилі та струмені кольорів. Сипалися звідусіль, потім складалися у веселки. Від темної зелені смерек та блідої дубів, через голубу кедрову барву, білі, золотисті, жовті, криваві, пурпурові смуги лягали на блакить. Трималися на ній без руху. Ніби назавжди збережені так в усій красі та пишності. Лагідно посміхалося згори Боже сонечко. Сухенька писанкарка відпочивала. Втомлено посміхалася. Милувалася своїм витвором. Її думи текли і грали срібно-блакитними водами. Безконечна тиша, наскрізь блакитна, слухала ці думи, приймала їх на небесне лоно.