Після повернення Дмитро власне так несвідомо стежив за тихою працею старої осені на буковинках, на яворинках, на дібровах. Такими ж барвами радості вигравало його серце.

Цісар відкрив йому очі. Доти він жив без світу, як дитина в лоні матері. Той далекий, що його досі не грів і не студив, став для нього і дивовижним видовищем, і бойовищем для туги, для пісні. Потребує його цісар християнський, казав йому чекати на велику мить… То не якісь бійки з посіпаками. А де ж цісарські побратими? Його гукове товариство… «Мольфарським оком сягни під землю… Чекай, мій юначку, на славні цісарські загадки».

На головських полонинах і в пущах досить місця для всілякої мари.

Він міг би сюди запросити, приманити примівками, викликати чарами всі видива з далекого світу. Вже бачив їх, як увійдуть у цей чудесний храм свободи, виписаний барвистіше за палаци й сади.

Хотів розповісти Штефанкові. Намірявся розповісти таємну вість про чудесні несамовиті загадочки. Хотів отримати пораду.

Тим часом Штефанко сам мав багато чого розповісти. І все здебільшого про Голови, а ще про Жаб’є, навіть про Ясенів, дещо про Синиці і трохи менше про Білу Ріку. Важливі речі! Усе цілком нелюбе, негарне і сумне – щонайменше. Оповідав про свободу, не про стару свободу, а цілком нову, молоду, розбишацьку. Про таку, яку запровадили гулящі паночки собі самим на згубу. Таку, що спотворює і псує цей гарний Божий світ, наче хтось розбив красну стару писанку і з неї з жахливим смородом вистрілила рідина, збурена припливом повітря. Отака вона ця свобода (шкода її так називати). Нарікав на вовчу дикість і баранячу дурість, на зраду, на нищення. Нищать навіки стару правду, втрачають рахманну свободу.

До цісарських земель вісті про це не дійшли, а очі Дмитра ще дивилися вільним поглядом мандрівного птаха. Адже він роками мандрував. Похмурість, яка буває у смутку та пригніченості осілих людей, не могла засліпити його очей.

Дивлячись на те, що відбувається навколо, він невдовзі зрозумів і визнав, що це не є батьківська, ґаздівська свобода. Не про таку він думав, співав не про таку, що, як розгукана повідь – коли раз виверне берег, усе потім саме сиплеться, трощиться, перевертається. Беріг віру у стару правду, поки вість про загадки не вразила його, як колись святий грім під час першої весни лісового життя.

Тим часом, дізнавшись про повернення знаменитого ватажка, про повернення славного посольства, загірські розбійники вже не з’являлися. Але й Дмитрові товариші зовсім не з’являлися до нього. Про деяких було чути, що валандаються безперервно по гулянках і весь час показують, що вони кращі леґіні, ніж інші, бо перемагають у кожній бійці, в кожній суперечці. Про інших навіть вісті не було. Напевно, десь ґаздували, корчували, боролися з пущею і замість того, щоб виганяти мандаторів та посіпак, відганяли ведмедів від стад, билися з ведмедями, і то не один раз, на свято Купала, а ледь не щодня.