Про Чупрея теж нічого не було чути. Дмитро не бачив його від часу кутської війни. Постійно про нього розпитував. Прийшли врешті потішні вісті, слухати було любо.

Оповідали, що Чупрей далеко посеред пущі був зайнятий роботою, будівництвом нової хати й оселі. Привів із Кут жінку Маланку, ту вірменочку, яка його доглядала під час хвороби. Цікава то була женячка, цікава її історія. Старий вірменин, коли побачив, до чого йде, аж ніяк не бажаючи мати зятем дикого лісового чоловіка, не навченого торгівлі, обережно повідомив, що віддасть доньку разом зі значним посагом тільки такому чоловікові, який має «поверх». Бо його одиначка мусить жити на поверхах. Тільки на поверсі буде щаслива. Чупрей разом із Маланочкою довго радилися, що робити. Врешті вигадали спосіб. Почали переконувати старого, що Чупрей має не один поверх, а два. І свідків кутських для цього знайшли. І що до цих поверхів їм не треба ніякого віна, ніякого посагу та грошей. На Чупреєвих поверхах і так будуть щасливі, багаті. Старий вірменисько кивав головою. Його підкупило те, що не треба чіпати гроші. А тут іще – кажуть – не один, а два поверхи. Коли вже так надумав і вже ніби дав їм спокій, Чупрей зі своєю нареченою чимшвидше побралися перед вівтарем самого святого Каєтана. Тоді ще швидше, на конях, утекли до своїх поверхів – на Голови…

Трохи згодом старий вірменин затужив за одиначкою. Думав про ті поверхи. Витягнув зі сховку два казанки, повні дукатів, призначених на віно для доньки. Милувався ними: все для Маланки! Довго роздумував. Один казанок, цілий і неторканий, поклав назад до сховку. З другого обережно пересипав половину грошей до порожніх бербениць для бриндзи. Але замислився знову. Знов частину відсипав до казанка, а трохи, так із чверть того, залишив у бербеницях, щоб узяти з собою. Решту заховав. Бербениці добре заткав шматами. Щоб ніхто його не впізнав, убрався в потерту, полатану одежу. Жалюгідний вигляд мав у тому. Вирушив на коні в гори, як бідний кахляр чи кутський гончар, нібито по бриндзу. Поїхав додавати золота до тих поверхів.

У горах розпитував про Чупрея. Роздивлявся на всі боки. Аж темніло йому в очах. А старий дихавичний кінь вірменина цілий час то фиркав, то храпів зі страху, врешті став ледве дихати від утоми. Ото тобі поверхи! На львівський ратуш швидше б конем виліз, ніж сюди.

Але де ж ті поверхи? Де ж тут можуть бути поверхи?

Коли вірменин доїхав плаєчком поза ґрунь Комарничин, побачив серед пущі маленьку лісову хатиночку з неотесаних кругляків. На звук тупоту кінських копит із хати вибігли Чупреї.