Не лише повчали, за наказом крайскомісарів запровадили ще й ту – політику… Кожні десять хат повинні були мати настигача, який називався десятник. Десятник мав доносити отаманові, чи всі люди живуть спокійно, «чи не мають якихось злих намірів». Також мав повідомляти отамана, хто з ґаздів коли виходив із села, і щонайменше раз на тиждень мав перевіряти підлеглі йому хати. За десятниками та всією громадою наглядав отаман. За отаманами з кількох сіл і за всіма мав пильнувати сам священик. Перед хатою десятника завжди мала бути приготована чуга, а перед хатою отамана дві чуги, щоб можна було збирати і викликати ровти у випадках рейваху, збіговиськ та бунту.

Хоч усе це виглядало дивно й жахливо, людям воно здавалося смішним: могутні ноги, ноги велетів мусив би мати такий десятник, а тим більше отаман, аби кожного тижня контролювати належні до нього хати, ганяти пущами та горами. І тому ці урядники божі, призначені священиком, як могли, полегшували і скрашували своє врядування. Коли десятник на службі приходив до хати, то добре пилося, а коли отаман – то вже понад міру. Взагалі не треба було перевіряти хати, люди самі ставили на стіл усі трунки, які тільки мали – на честь урядника божого. Уже ніде більше не було збіговиськ, тільки там, куди завітав урядник божий, бо все живе зліталося здалека, коли чули, що ревізія. На ревізійній толоці так витанцьовували й обертали божого урядника, що хоч би який був старанний до ревізії – тобто, ласий до меду та горілки в наступній хаті, – мусив відкласти це на потім. А інші ґазди мали час гідно приготуватися до подальшої ревізії, до учти. А що була свобода, то й урядник божий потрапляв часом у бійку. Тільки якось не любив це розголошувати, навіть те, що часом дістав десь у штовханині, завбачливо приховував. Отож священики були раді, що божі уряди такі дієві, що така згода і безпека по селах, що люди не мають злих намірів, що вірні й віддані цісареві. З гордістю доповідали про це цісарським урядам.

Шкінди та їхні прихильники відверто й голосно говорили про те, яку то красну свободу запровадив Дмитро, що до іншого села нема як пройти без бійки. Сміялися, а їхні побратими вторували їм, що Дмитро разом із самим Господом Богом тапаном цісарем так мудро керують славною Верховиною. Бо ж сам так на храмі красномовно заповідав: що пан цісар має відтепер нами керувати, має нами опікуватися, як сам Господь Бог – тобто через попів.

Цісарські урядовці мали своїх шпигунів. Усі вісті з гір доходили до їхніх вух.

* * *

Прийшла коляда. Як хвилі водопілля зрушують і несуть до вільної течії сплавні колоди, які десь загрузли, потрапивши між каміння і вкрившись намулом, так та стара правда принесла людей знову до Дмитра. Настав його час.