Коло церкви у Красноїллі з’явилися люди, про яких упродовж року ніхто не мав звістки – де вони і чи живі. Зустрічалися такі знайомі, що не бачилися цілий рік. Деякі підлітки й діти вперше прийшли з пущі до церкви. З хат, із зимарок, із-за засніжених лісів, де, здавалося, ховаються під снігом тільки ведмежі лігва та барлоги, з-за хмар, що сповили на місяці верхові оселі, з колядою на вустах виринали засніжені люди. Бредучи крізь сніги, продираючись крізь замети, ішли по радість, так, як ідуть по зерно. Прийшли брататися з людьми, запросити колядників до хати.

Коло церкви зібралося й усе співоче товариство. Несподівано, коли там почали плєсати, у колі з’явився Дмитро. Усі скупчилися коло нього. Голосно привітали вільного князя. Відразу нарекли його березою. Скільки рук потиснуло його руки! Скільки блиснуло сонячних поглядів! Скільки теплих, добрих слів забриніло в морозному повітрі! Перервали плєси, стали розповідати один одному про те, про се. Розповідали про родину, про худобу, про кожного знайомого. Про багатьох розповідали, що вже померли. Жаліли сердешних, що не дочекалися коляди. Навколо Василюка витала така щира сердечність, наче невидима ватра запалала на церковному подвір’ї.

– Пане Дмитрику, просимо, просимо, панове колядники, – долинали звідусіль голоси, – і до нас, і до нас прийдіть із колядою. І на Змієнський, і до нас на Комарничин, і на Лельковий.

Ті, що мешкали далеко за лісами, запрошували несміливо:

– Якщо ласка, і до нас, далечко трохи, за пущею.

Коли колядники відбули своє коло церкви, то, зігріті своєю сердечністю, йшли у найдальші закутки і з Дмитром на чолі оббігли всі голівські ґруні.

То були найрадісніші свята за багато років. Як колись перед приходом мандаторів, ніхто не перешкоджав, ніхто не шпигував і не псував радості. Під час коляди всі поринали в солодку прадавню старовину, єдналися зі старими часами. У деяких хатах, коли зазвучала коляда, коли відгукувався дзвіночок берези, вилазив із запічка кудлатий віковічний дід, що вже роками не ходив до церкви. Втомлений віком, але міцний душею, цілий рік мовчав, не мав уже з ким поговорити. Розбудила його коляда. Як почне розповідати та співати! Тоді з кутів кімнат, із піддашшя і здалека, ген із лісів напливає стара історія, чимраз давніша. Наче на дарабі з того світу з’явилися красним роєм давні люди, які вже давно померли. Колядники слухали діда і вчилися. Дітвора і з цієї, і з інших хат юрмилася, жадібно вбирала почуте. Діти все записували в голові на майбутнє. Потім юрбою летіли за колядниками від хати до хати. Голови святкували так гарно, що краще й бути не може.