Одні лише Шкінди мали невеселі свята. Ніхто навіть не прийшов до них зі святою вечерею в ім’я Христове. Усі про них забули, забули також про їхні балачки, про плітки та нарікання. Тепер, напевно, вже самі шкодували, що не почують Дмитрових пісень, не побачать плєсання. Потім розповідали, що старенький Шкіндів стрий розхворівся з жалю та злості: до коляди його не запросили, колядники до хати не прийшли, так його люди ображають на старості літ; немов розбитий і поламаний, пролежав усі свята на печі. Усе щось бурмотів сам до себе.

Тим часом до Голів звідусіль приходили посланці. Всі оселі по черзі запрошували Дмитра, із щораз дальших сіл присилали до нього послів колядницькі табори. Дмитро всюди поспішав, крутився, всюди встигав, разом із братством ніс повсюди свою пісню.

Довкола Красноїлля над Білою та Чорною Ріками і ген на Буковині, над Путилою, Дмитра вітали, приймали і вшановували як вільного князя, цісарського побратима, славного ватажка і березу. Всюди люди приєднувалися до рою колядників, віддавали честь Дмитрові, стріляли з пістолів. Десь його навіть носили на руках, цілували йому руки. З усіх сіл, де про нього чули, з Яворова, із Соколівки, з-над нижньої Ріки до нього поспішали берези та колядники, йшли під його командування. Іноді не знайомі йому люди, старі й молоді, простягали до нього руки, добровільно складали йому страшну, сонячну присягу: почуй нас, сонечко! Збуди грізні струни громові! – Усюди виймали гроші зі сховків, кидали золоті та срібні монети до дзвінка, на церкву, на нові дзвони.

Найдовше бавили, найгучніше святкували, найгостинніше і найбагатше вшановували їх у Ясенові, у старого Шумея, того, що весною разом із Дмитром поплив на Кути. Хати, ґражди, ґанки, комори та закутки наповнилися людьми. Невідомо звідки бралося стільки їжі для стількох людей: оленяча вудженина, жовта, як віск, поросятка, запечені в шкірці, риба, калачі, меди, вина без міри – таке-то частування було в Шумея. Після коляди, після учту співали пісню про свободу, кожна дитина їй вторувала. Уважно слухали нову пісню про мудрого цісаря-побратима.

Коли переставали співати, учасники обрядів та учти слухали оповідань Дмитра. Найповажніші, найбагатші ґазди сиділи довкола нього. А далі співоче братство, його товариші, серед них і найславніші юнаки. Напружували слух при згадці про таємничі загадки. Дмитро дивився на всі ці уважні обличчя, знайомі й такі, яких не знав, то спокійні, лагідні, але гідні, то горді, зухвалі й усі сповнені сили, навіть старі, поморщені віком чи зорані вітрами  – усі вільні. Небагато бачив таких у цісарському палаці. Добре розумів, навіщо цісар хоче цьому народові спочатку послати загадочки. Радісна гордість додавала йому охоти. Вказував кудись рукою, ніби кут хати відкривав перед ними. Поставали далекі світи, куди мали вести загадки. Слухачі схоплювалися з місць, стискали бартки в руках, уважно дивилися в темний кут: чи вже пливуть загадки в золотих ризах?.. На закінчення коляди сто вісімдесят п’ять плєсарів, з них десь із п’ятнадцять дідів та кілька хлопчиків, плєсали під орудою Дмитра і вирували довкола нього у круглєку, на снігові, на Шумеєвій царині. Грали двадцять скрипалів, десять трембіт, десять кобз поперемінно допомагали скрипкам. Берези дзвонили дзвіночками, як під час великої урочистої прощі. Пісня, наче грім, розліталася по лісах: гей! Щоби вам ся бджоли роїли!