То був великий і чудесний час. Таку останню коляду мали Шумеєве обійстя і юнацький Ясенів. Під час коляди перестали битися і сваритися. Слухаючи пісні, дивлячись на братання, зрікалися буйності та дурної дикості. Супротивники поволі мирилися. Ще раз, на закінчення суперечки чи сварки, один одного десь у куті добре поторсав і потягав за чуприну, а потім цілувалися, обнімалися.

Під час цих святкувань Василюкові юнаки поновили й поповнили старе вільне співоче братство. Дмитро теж пригадав старий звичай. Розшукав по селах стареньких суддів, які колись залагоджували всі справи, усі суперечки та сварки. Призначив своїх юнаків пушкарями для цих суддів. Усюди оголосив про це, нагадуючи про стару правду. Казав, що то не він має наказувати, бо він може тільки давати поради, посилати поради. То сама стара правда наказує їм, як мати, щоб не сварилися, щоб усі справи доручали суддям. Наказував юнакам, немов молодшим братам, щоб слухалися мудрості старих суддів і відповідно до цього чинили, щоби ніколи-ніколи самі не здіймали ні суперечок, ні колотнечі. І зрозуміло, що ані суперечка, хоч і найменша, ані сварка не має вийти поза громаду. Ані до урядів, ані до священиків. Лиш одна громада може радити іншій, і він сам дає поради.

– Святкуйте добре й мирно, святе сонечко буде з вами, правда стара, цісар і я, – так усюди промовляв Дмитро під час коляди.

Нова радість пропливла через гори з хвилями коляди. Радість, що знову мають своє право, що закінчилася неволя та сваволя. Давні судді – а то були найстарші люди в селах – іноді долучалися до коляди, показувалися народові. Деякі навіть плєсали разом із колядниками старий плєс.

Як кров у жилах здорової людини, старі й нові пісні, старі й нові вісті кружляли і шуміли від людини до людини, від оселі до оселі, від громади до громади. За ними йшла згода, доброзичливість, братання. Жила стара свобода, тривала стара правда.

Льодова Баба не могла нічого вдіяти. Взялася до справи з іншого боку.

Задумала, що це буде остання коляда.

Саме так пояснював це нам лисий мудрець Андрійко: Допоки люди, радіючи серцем, казав він, ходять від хати до хати зі святою вечерею в ім’я Христове, допоки плєшуть на честь Дитятка, не може Архиюда закути нас у кайдани, і Льодова Баба не може закути морозом живу кров. І саме та Дмитрова коляда то була остання коляда на Верховині.

Спочатку кривилися на стару коляду молоді попи, щойно вимуштрувані й вилощені губернатором. Їхні Божі урядники небагато допомогли супроти збіговиськ, іноді ще самі бігли з висолопленими язиками за колядниками, плєсали десь там ззаду за головними плєсарями. Потім до крайсамтів дійшли вісті про небезпечні збіговиська, про те, що Дмитро Василюк знову збирає товариство і ще, окрім того, приймає присяги, призначає уряди, що знову роями ходять по хатах, вештаються по всіх горах, радіють, стріляють. Очевидно, готують бунти, бо всюди вітають Дмитра, як перед нападом на Кути, а тепер ще як вільного князя, як цісарського побратима.