Коли ці вісті дійшли до міст, містяни втішилися. Тим часом уряди почали думати про те, як би остаточно впоратися з горами, з Дмитром і з тими загадками, що посіяли посеред сільського населення стільки хаосу та неспокою. З гір приходили дедалі сумніші вісті, а для міст, нібито під загрозою, щораз більше втішні: паша вичерпалася, весна була пізня, сніги на долинах трималися, а на полонинах і високих луках залягли грубими шарами. Навіть кропиви було замало, і ті люди, що не мали запасів, вже їли пляцки з протертої яворової кори. Тому було оголошено, що існує загроза нападів голодних банд, і в містах знову перестали тішитися. Знову йшли алярми до самої губернії. Знову повідомлення і запитання з губернії надходили до Станіславова й Коломиї.

Крайсамти пояснювали, що причиною голоду і нестатку є баламутства депутата з Голів, який зваблює народ найдивовижнішими обіцянками. Бо в надії на патенти й цісарські загадки люди позбулися всього, що мали, попродавали худобу, витратили гроші на святкування на честь Дмитра. Маєтки пішли – як записували уряди – з димом стрілецького пороху. Святкуючи чотирнадцять днів без перерви на честь свого князя, який себе називає цісарським побратимом, люди витратили великі гроші. Під час свят підготували бунт. А позаяк це люди без допомоги, без поради, керовані відомими розбійниками й зухвалими бунтівниками, що виступають проти найяснішого пана, нехай висока і ясна губернія зарадить, як може, аби захистити міста від нападів, весь край від битв, безладу, бунтів, насильства, убивств, пожеж, злочинів, а цісарську найяснішу владу від потрясіння і – не дай Боже – від втрати провінції, на що тільки й чигають вороги.

Невідомо, що на це відписала губернська влада25.

Сутужна весна

Сутужна весна

Верховина пережила не один сутужний, «тугий» рік і перед цим, і пізніше. Перебувала його важко, допомагала сама собі, як могла, і поволі знову приходила до тями. Але ще ніколи вона не була настільки відрізаною від світу. Зі сторони Поділля перекрили всі підступи до неї, побоюючись поширення бунту. А на Уграх також був тугий рік. У Сиґеті неможливо було продати ані сукно, ані бринзу. Не було чого гнати туди волів, годі було купити збіжжя. На додачу довго панувала важка холодна зима. Льодова Баба Євдокія взялася до діла.

Саме на свято, що зветься теплим Олексою, почалася нова зима. Розгулялися вітри, випало так багато снігу, що худоба не могла дістатися зі стайні до найближчого стогу. А до стайні навіть не можна було дійти з хати, щоб подоїти корів. На саме Благовіщення Верховину скували нові сильні морози, аж молоді смерекові деревця на краю пущ потемніли та поруділи. Пташки прилетіли зі співом й одразу оніміли. Коли якась поривалася проголосити весну і пробитися солодким голосом крізь зиму, гучна віхола придушувала її голос, висушувала їй морозом горло, перемагала голодом вістунів весни. Птахи замовкали, падали від холоду й голоду. На Благовіщення не було навіть гадки виганяти овець на ночівлю до літніх кошар. Від Поклонної середи почалися відлиги й заморозки. Знову падали сніги. Плаї, стежки та оселі тонули в бездонному снігу, який поволі танув, і в грязюці. Навіть найкращий кінь, ступивши заледве кілька кроків, провалювався вище живота, падав у замети, не міг вибратися, поки люди його не витягнуть. Жоден старий кінь просто не хотів зрушити з місця, виривався, норовився, шалено опирався, а молодий недосвідчений коник, загрузнувши по шию в заметі, безпорадно тремтів, жалібно стогнав, не міг і кроку вперед зробити. Лісові звірі теж тонули у снігах. Вовки легко доганяли оленів, по-різницьки загризли їх стільки, немов потрапили між овець, загнаних у кошару. Гнана вовками й лисицями звірина втікала до стогів сіна та до хат. І для звірів настав лихий рік. Люди хапали або вбивали їх без жодних зусиль. У деяких хатах харчувалися м’ясом чи юшкою з цапа або лісового бика. Врешті й вовки загрузли у снігах та весняній грязюці. Навіть їхні псячі ноги не могли здолати заметілі вкупі з відлигою. Барложилися десь у ярах, у глибинах пущі, де не було завірюхи. Може, вишукували з-під снігу рештки загризених оленів. На краю пущ уже не видно було вовчих слідів. Вигнана звірина, сарни й олені покинули гори і цілими стадами з’являлися на підгір’ї.