– Гості мої милі, любі гості, посланці небесні, беріть, куштуйте, пробуйте, хапайте, наминайте, гостоньки Божі, вживайте! Як вам смакує! І намагаймося, щоби всі так мали.

У голодні часи, кажуть, треба дуже пильнувати, щоб завжди бути ситим, бо голод може пролізти і схопити людину раптово, скрутити і знищити. Тож люди, чи голодні чи не голодні, залюбки стали частуватися. Коло кожного кружка з білим сиром, викладеним у вигляді стогу, крутилося багато рук. Гості різали й хапали великі білі окрайці. Тріщали ячмінні пляцки, все швидко зникало в горлянках. Кожен, хто покуштував квасної зимової гуслянки, цмокав від задоволення. По черзі з’являлися юшки та шматки оленини й баранини. А потім уже починала кружляти та чи інша писана бербеничка. Ішла навколо в плєс, мов дівчина, до якої кожен має охоту.

Усе повеселішало, всі очі звернулися до Дмитра, всі чекали, коли він обізветься.

Дмитрові очі свердлили людей, погляд проникав крізь стіни хати.

– Скажи нам щось, сповісти нам щось, Дмитрику, – просив Шумей.

Андрійко ось так розказав про промову Дмитра на останньому ґаздівському вічі.

– Слухайте мене, – говорив тихо Дмитро. – Послухайте хвильку, ви, дуки пупкові, ґазди худоби, бувалі, мудрі! Чи, гадаєте, знайшовся б тут посеред нас, коли так бенкетуємо і напихаємося, такий паскудний чоловік, що сказав би: а що мені біда зробить? Що мені до того, що ота хата недоїдає, а той осідок голодує, а та родина вимирає? Чи знайшовся б такий?

Стара правда соромиться такого ірода! Відвертає від нього лице. Відкидає його, як мати-кобила, якби їй до грудей приссалося смердюче вовченя! Такому хлопом бути, що в панщині живе, береже нещасний гріш і плекає думку, що так може викупитися з панщини. Такому бути нелюдським жидиськом, який, мов за якусь пекельну кару, днями й ночами рахує гроші, гребеться в реєстрах і тільки таке щастя знає на цьому світі. Або ще гірше: бути йому хіба цяцяним панком, зажерним, череватим, таким, якому ціле життя огидне й нудне. Уже його ніщо не тішить. Так! А не ґаздою йому бути веселим, вільним, не княжити йому над полонинами під сонечка оком. Не свободу цінує, тільки своє добро в смердючій коморі. Душу не в руки Божі кладе, а в стухлу бербеницю запихає.

Не розуміє така дірява голова, подібна на сито, що весь його маєток, уся сила з тої свободи, з того вільного простору, що все раз-два щезне, як піна, хай лиш урядовці й панки доберуться до полонин. Хай лиш сюди прийдуть з мапами, з бухтами!

А коли то буде?

Коли почнуть гинути брати ваші, найбідніші, коли згаснуть гірські роди. Посіпак сюди нашлють, шарапаток, лати і лемки довгими рядами оселяться при дорогах, як кроти при стежках. Відразу вам їх на голову посадять. Або наймуть рештки тих наших бідарів, як то вже бувало з пушкарями. Будуть вас топтати, катувати. У неволю і вас заженуть.