Однак цісарський патент тривав, як довга стала погода, якій жодна хмара не зашкодить.

Мандатор постійно розмірковував, як би вирватися з пут патенту. Після того, як повісили Плетіня, отримав надію, побачив, яку мудру політичну голову має міністрант. Чекав.

Андрійко оповідав:

– Хоча святе Сонечко то грізний володар, хоча ніхто нездатний поглянути йому в обличчя, та, як родовий ґазда, ґречне до всіх на світі. Напевно, думає так само, як його християнське насіння, однак усякій, навіть поганій вірі дає місце на світі. Дивиться на все справедливим оком. Нікого не очорнює, хіба би хтось сам у чорну темряву ховався.

Довго дивилося воно на своє плем’я: то красне, надмір невгамовне, то надто дурне, за бараболю з ворогами миритися готове. Дивилося з вогненного воза на мандатора: жалюгідно, животато живе, як звичайний посіпака. Побачило, як волоські купці, що торгували збіжжям – а там за Чорногорою продавали його бідарям за корови, за ґрунти, за одяг – ішли угорським плаєм, ведучи сорок коней, нав’ючених збіжжям. Побачило, як Томанюки ховалися у заростях, чигаючи на купців.

Засміялося сонечко, далі погнало коней-зміїв, утішне і ясне.

Коли важка весна допікала нестатком також і за Горою, почали їздити буковинські волохи добре озброєними караванами. Возили зерно через гори на Угри. Отоді Томанюки (нічого їм не зашкодить, коли вголос про це розкажемо, бо і так тяжіла на них не одна провина) запримітили волохів.

Але треба про Томанюків сказати й те, що для своїх, для головських людей, вони були добрі та щирі, хай Бог боронить, щоб заподіяли комусь якусь кривду. Старий Томан був чоловіком навіть великодушним, сердечним, пробачив Палієві, який колись, невідомо за що, з дурної злості, віддав його до катуша. Коли Томана випустили з катуша і він повернувся, то не стяв голову донощикові, а відразу з ним помирився. І танцював цілу ніч до ранку. Такі-то були Томанюки для своїх.

Але для чужих то вже були інакші. Вистежили тоді, скільки волоських коней пішло угорським плаєм, розпитали те і се через підлітків, випередили волохів, засіли над озером Чурєк. Там і чатували. Прибули й волохи на ніч над озеро. Розв’ючили коней і пустили їх пастися. І вже хотіли вкладатися до сну, як раптом із гущавини залунали постріли та крики. Громада Томанюків вилетіла і давай товкти волохів. Волохи, заскочені зненацька і втомлені дорогою, показали себе не дуже по-геройськи. Дарма, що мали рушниці, даремно накупили собі пороху. Тобто не зовсім даремно, бо все захопили Томанюки. Самі волохи розбіглися, як зайці. А хто відразу не втік, то ще й гаман мусив віддати. Томанюки нікого не вбили, видно, що непогані були люди. Якщо вже хтось із потерпілих отримав по голові у перший момент, то вже було його. Але потім уже ні за ким не гналися, дали розбігтися лісами.